У Дніпрі в останню путь провели двох розвідників, що загинули 18 червня на Донбасі, їм було всього 28 та 32 роки і загинули вони під час виконання військових обов’язків. Це відбулося 18 червня, після 22 години. Рота глибинної розвідки щойно встановила апаратуру для прослуховування і рушила вздовж лінії розмежування. Командувач зупинив основну групу і з двома солдатами пройшов ще 50 метрів. Тоді хлопці і натрапили на розтяжку.
Павло Компанієць, майор, заст. командира по роботі з особовим складом 74 окремого розвідувального батальйону: «Первым шёл старший разведчик, старший солдат Андрущенко. Николай наткнулся на растяжку, услышал, как она взлетает. Поэтому первым был его крик – крик, чтобы предупредить своих товарищей. Он ещё сделал шаг навстречу ей, чтобы своим телом закрыть своих товарищей, чтобы им было нанесено меньше поражающих факторов».
Наступним поранення у голову отримав командувач роти, майор Сергій Лобов. Коли основна розвідгрупа прибігла на звуки вибуху, всі троє були при тямі. Микола Андрущенко благав побратимів полишити його і рятувати решту. Він загинув першим. Командувач роти зробив останній подих уже під час транспортування до шпиталю. Поранення солдата Бумагіна у верхні та нижні кінцівки виявилися сумісними з життям. Міну, що стала роковою для хлопців, у солдатських колах називають «Відьма».
Павло Компанієць, майор, заст. командувача по роботі з особовим складом 74 окремого розвідувального батальйону: «Растяжка шла к противопехотной прыгающей мине. Эта мина подпрыгивает вверх на высоту примерно 60-80 сантиметров. Начинена она шариками – примерно 2400 осколков, которые разлетаются в радиусе на 25-30 метров».
Після панахиди у рідній військовій частині, 28-річного Сергія Лобова поховали на Харківщині. Крім батьків і двох братів, у нього залишилась вбита горем наречена на 4 місяці вагітності. Довічною домівкою для Миколи Андрущенка стало Краснопільське кладовище у Дніпрі. Родом з анексованого півострова, хлопець отримав позивний «Крим». Обидва розвідники пішли на війну добровольцями.
Ольга Ковальова, волонтер, знайома Миколи Андрущенка: «Ми не рідні. Але коли ти приїжджаєш сюди і знаходишся хоч декілька годин, ти зближаєшся і відчуваєш, що ти можеш спати спокійно, поки ці хлопці захищають нас. І тоді, коли їх не стає, з’являється просто пустота».
Вічна скорбота і вічна пам’ять героям.
Автор: Юлія Красовська
Камера: Андрій Райський