12, 13, 14 лютого 2015 р. Пам’ятаю ці дні.
12 лютого по розпорядженню Семенченко мене командирували до Бахмута, де була розполага нашого батальйону Донбас. Вже близько до вечора коли ми проїжджали Миколаївку, нам стало відомо що наші бійці потрапили у засаду й маємо втрати. В Бахмуті вже дізналися що їм надали завдання зачистити село в якому були бойовики сєпарів. Перед цим арта спрацювала по ньому й тепер треба їх добити. В село пішли наші та десантники або піхота (точно не пам’ятаю) та з ними були танк та декілька БМП. Коли вони підходили до селища то на дорозі ще були декілька “фаготів”. Свої були. Бійці зайшли в село й пішли двома напрямками паралельно. Й коли дійшли до школи то по ній відкрили вогонь. Нікуя арта не спрацювала. Усі залпи лягли за селом в полі. Ніхто з командування сектора не перевірив результатів артнальоту перш ніж посилати туди бійців. В школі було більше ніж 140 бойовиків. Й ніхто не перевірив по дорозі уздовж села що є в посадці. Коли розпочався бій, з посадки з’явились російські танки… Бронетехніка втікала першою. Наші бійці відступали під вогнем ворогів. Коли вийшли з села то й “фаготів” вже те ж не побачили. Лише один екіпаж бронетехніки повертався до них та допоміг вивезти поранених. Здається що то був екіпаж танку.
В располаге я зустрічав нашого грузина Датіко (Давида), якій в цей день з друзями зумів десь у полі захопити 17 “апалченців”. Двох з них він привів з собою, останніх віддав СБУ. Я тоді засняв тих полонених. Але ми вже отримали приказ покинути цю располагу та йти в Опитне що за Бахмутом. Було вже 23 години й ми поїхали до Опитного.
Нам віддали будинок культури. Лягли спати на підлогу у своїх спальних мішках. Хто на сцені, хто в кімнатах, хто в фойе…
Зранку поїхав в Бахмут. Треба було з’йомку відправити Семену. В центрі зайшов в кафе – піцерію та швидко попрацював. Вийшов попалити цигарку… Ось тут по Бахмуту вдарили градами. Я почув як над нами пролетіли снаряди… потім вибухи… Ще раз… Посеред вулиці побачив дівчинку років 14, вона була так перелякана що завмерла на місці. Схопив її та втягнув у кафе. Казав дзвони до батьків – заспокой їх що ти жива.
Коли повернувся до наших, то Датико вже повернувся з розвідки та привіз трофейний міномет. Напевно “апалченці” втратили його.
Я сказав командиру взводу що мені треба зброю. Він швидко знайшов мені “калаш” та 2 магазини.
Вже пізно увечері прийшов зампотех 30 ОМБР. Він казав що по Бахмуту стріляли касетними снарядами. Одна жінка з дитиною попала під вибух біля свого дому… Частина снарядів не вибухнула. Й цілий день вони знешкоджували їх. Показав нам фото касет котрі не вибухнули. Така собі квітка ромашка з пелюстками, а посеред металеві кульки.
Було вже пізно. Ми тільки полягали спати, як нас усіх підняли. Була перша година ночі. Начштабу батальйону Сват казав що командування просить допомогти бригаді (яка наших кинула напередодні в селі). Бійці розсердилися. Посилали нах. Сват дуже наполягав. Але офіцери підтримали бійців. Казали – куди йти серед ночі, незнамо куди, не відомо що й де… Тоді він почав дзвонити Семену й докладав йому. Але бійці забрали у нього мобілу та один казав Семену що вони нікуди не піде особливо під командою Свата, та що йому нема довіри від бійців. Після того Семен дав нам наказ нікуди не йти та чекати його.
Зранку 14 лютого Семен терміново прибув до нас. Він відсторонив Свата, та почав сам командувати. Ми отримали наказ висуватися в Миронівсько-Дебальцевский напрямок. Логвінове вже було зайнято ворогом. Я швидко надів бронік, підхопив калаш, камеру, та бігом з бійцями до вантажівки.
Миронівка 14.02.2015. Дебальцевський напрямок.
Ми рухаємось в Миронівське. З нами по дорозі ще рухається ЗСУ. Трохи тривожно – ворожі дрг можуть обійти Миронівку і захопити дамбу. Тоді пздц. Але настрій у всіх бойовий. Тільки Семен навіщо зупиняється біля блокпоста, щось там дзвонить по мобілі, позує журналістам… Якого біса він їх за собою тягне? Але далі вони з нами не йдуть. Рухаємо знову. Ось й дамба. Команда їхати по дамбі швидко-швидко – може бути обстріл. Проїхали. Ось й Миронівка. Сюди вже підтягнулася й 30 ОМБР. А я щось згадав що 14 лютого це ж Валентина день. Йєххх, а з ким цьоматись? Стрибаю з вантажівки… Назустріч мені йде молода жінка з очами як синь небесна! Побачила на мені чорни берет та – Ой якій гарний морпіх! :)))) Та обіймає й цьомає 🙂 Ось тобі й Валентин – казав я собі!
Семен вже пішов до будинку де штаб ЗСУшників, переговорив там й дав команду – один взвод йде назад, до дамби та займає там позицію для оборони дамби. Другий взвод йде на розвідку у напрямку де була бійка. Там у полі залишився наш побратим – позивний Партизан. Він сильно поранений.
По Миронівці йдуть танки – це 30 ОМБР підтягується. Зустрічаю вже знайомого зампотеха. Сфоткалися з ним на пам’ять. Де то на том краю Миронівки арта бригади почала працювати у напрямку де ворожи сили. Бухає постійно. Сіро, під ногами земля розкиснула. Час тягнеться довго. Чекаємо розвідку. Через 2 години вони повертаються. На півдорозі ледве не нарвалися на російські танки. Наші рухалися полем та першими побачили їх на дорозі. Далі йти було неможливо. Й хлопці відійшли назад. Семен постійно в будинку де військові командири. Й раптово почався обстріл. Знову гради, по нас. А поряд зі мною хлопці з нашою базі котрих Семен кожен раз бере з собою для охорони. Усі шість бійців ще не обстріляні. Новачки. Командую – усі в погріб! Швидко. Сам останнім зайшов та стою з камерою біля входу. Гради летять через нас в полі між Миронівкою та Михайлівкою. 30-ка відповіла – обстріл закінчився. Вже вечір. Семен командує повертатися на базу. Їдемо до Опитного.
Приїхали вже в північ. Дивлюсь на будинок – світла нема, у вікні першого поверху горить свічка. Що таке? Поки нас не було по селищу вдарили “ураганами”. Біля нашого будинку культури порушило електропроводи, водопровід, та в селищі газопровід. Снаряди порушили будинок де була стоматологічна клініка, та ще лягли між нашим будинком та табором артилеристів серед автогосподарства. Отак. Ні світла, ні тепла, ні води… Лягаємо спати голодні. Зранку розберемося, а зараз усі втомилися.
