Наконечник печенізької стріли

Якось літньої, червневої пори, коли стрілки пирію та ковили вистрілили до сонця, ми з моїм татом ранком, коли на сході ще навіть не зарожевіло приїхали до древнього кургану, який спав у сивому світанковому тумані, сріблястий, немов голова старого діда, косити траву. Крапки жайворонків в небі тільки розпочинали співати свою степову, перемінливу пісню. Ранкову тишу розбудило вжикання мантачки, і ось задзвеніла коса і важка росяна трава почала лягати у тугі коси валків. Під цю музику я, сидячи біля копички сіна, мабуть задрімала, бо побачила перед собою воїна – в кольчузі та гостроверхому шоломі. На мене дивилося лице мужнього воїна, посічене в боях шрамами. «Це, мабуть, марево?» – майнуло в мене у голові. Спочатку я так і подумала, але раптом, тихо, наче шепіт трав, він заговорив до мене:

«Був я воїном великим, у полку Святослава. В багатьох боях я приймав участь. Більшу частину життя провів у боях за землю Руську, багато товаришів моїх полягло, а я все жив. Та не довго ми на місці сиділи. Скликав князь полку похід великий проти Цислія злого у Доростолі. Бої тривали довго, більше ста разів місяць змінював сонце. Скільки ж воїнів чесних полягло у ньому, скільки моїх побратимів було серед них.

Не схотів князь більше у фортеці сидіти, пішов в атаку, та не був Перун на нашому боці, бо розігралась гроза велика, не давши нам дійти до перемоги. Наступного дня Святослав почав переговори з Візантією, і задоволений вигідним для нього мирним договором, скомандував додому вертатися, до княжого столу.

Плили ми Дунаєм, Чорним морем, і Дніпро був спокійним, але коли допливли ми до порогів невдача спіткала нас. Уже перейшли ми і Будило, і Вовнізький, мали Ненаситець переходити, та мабуть, малу жертву Перуну принесли, бо нас уже в засідці чекали печеніги на чолі з Курею.

І розпочався бій нерівний, у Святослава сили майже не лишилося. І відіслав він гінців за допомогою до Києва, і я був серед них. Але не судилося мені князю допомогти, бо наздогнала мене стріла вража, і упав я поранений на землю, і стікав кров’ю на цьому кургані.

Та не для цього я прийшов до тебе, бачу у твоїх очах любов до батьківщини, тобі важлива її доля. Так передай же князю своєму, що не буде щастя і єдності від крові і чужих та своїх смертей, що не буде добра від загарбання, ні для нього, ні для людей, хай він не повторює долю Святослава…».

І раптом він зник, я розплющила очі, побачила сонечко, десь недалеко дзвеніла батькова коса. «То це був сон?» – запитала я у себе. А чому ж тоді на душі якесь дивне відчуття, наче тут є не лише я і тато, а хтось іще, але де він? Шкода, що воїна не було насправді, але я візьму до уваги його слова. Адже вони потрібні не лише мені, а і всьому народу України. І коли виросту, нікому не дам повторити помилки Святослава.

Після недовгих роздумів вирішила піднятися, допомогти татові. Встаючи, обперлася на руки, і почула щось під долонею – з цікавості розсунула траву і побачила там наконечник печенізької стріли…

 10 рожевих троянд

Пізня осінь.. На деревах тривожно тріпочуться останні листочки, що один за одним  в тихому вальсі падають на землю,  мов прощальні сльози осені… Тьмяно-зелена трава покрита памороззю, десь далеко в небі чується клекіт останніх перелітних птахів. Люди не раді життю, адже – будень, треба на роботу…Усі як сірі ворони зла та  непривітні, закутані з ніг до голови щоденними клопотами та турботами, кудись летять, в голові свої проблеми, думки про гроші та сім’ю…

Сьогодні Ліна була в піднесеному настрої як ніколи. Під ритмічний стукіт підборів вона поспішала на роботу. Це була її перша робота, перший робочий день. Вперше на роботу, а їй уже 37… «Нарешті! Я сама керую своїм життям, ніхто мені не указ. Нарешті! Ми не разом, і він більше не закриватиме мене в квартирі не дозволяючи працювати… Нічого, у мене є мій Вадик, мій синок, разом ми проживемо, хай не в такому достатку, як раніше, але ж вільні та щасливі… Так, я все правильно зробила…» ― крутилися думки у Ліниній голові. Минуле ніяк не відпускало…

Аж ось і маленький магазинчик з вивіскою «Квіти». «Привіт, любий, тепер я твоя господиня, – говорила щаслива Ліна, – тепер ти годуватимеш мене… Ех, шкода, що відсуджених грошей вистачило лише на тебе…». Це був справжній квітковий рай: ромашки, троянди, нарциси – всі квіти, які тільки можна, заполонили невеличку кімнату, вони неначе посміхалися, радіючи, що до них прийшли, дарували  чарівні парфуми своїй господині…

Того дня було малолюдно, адже кіоск новий, ще невідомий, лише закохані юнаки заходили за недорогими трояндами… Минув день, вечір став полонити містечко, Ліна трохи засмученою стала збиратися додому… Аж раптом задзвенів дзвоник на вхідних дверях, і в приміщення несміливо зайшов хлопчик років восьми, доглянутий, але одягнений наспіх, тяжко дихав, наче звідкись поспішав. Хлопчина невпевнено стопив крок в магазин, дивлячись на Ліну великими блакитними очима.

―  Ну взагалі-то  я вже зачиняюсь. – промовила вона.

―  Я Вас прошу, будь ласка, я повинен встигнути до темна.

―  Добре, не переймайся, я не поспішаю. Які квіти тобі треба?

―  Розумієте, тут така справа, мені потрібен букет для мами.

―  О, для мами! Чудово! Напевно в мами день народження?

―  Не зовсім… День народження у мене… Я хочу…

―  Ой молодець! Це так чудово подякувати мамі за те, що дала життя. – весело заговорила продавчиня.

―  Так.. Я хочу подякувати маму за це, і за те, що віддала своє життя за моє… Розумієте, коли я з’явився на світ, мама раптом дуже захворіла, а я разом з нею… Мене янгол-охоронець зберіг, а мама…. вона стала зіронькою в небі… Знаєте, а сьогодні вона буде світити яскравіше, я кожного року за цим спостерігаю – то мене  матуся з днем народження вітає… Це тато мені так розповів. Він у мене хороший, найкращий! Але у друзів є мами, а у мене ні. Я її навіть не бачив  ніколи, лише на фотографії… Дайте мені будь ласка десять найкращих рожевих троян, тато говорив, що вона їх любила…

Ліна просто мовчала: сльози на очах, клубок в горлі не давав говорити, груди стиснуло якесь дивне відчуття… Якось вдалося зібрати букет та назвати ціну. Хлопчик простягнув кілька пожмаканих купюр:

―  Цього вистачить? Їх мені бабуся сьогодні подарувала.

Сума була більшою, ніж він заплатив , але господиня не змогла цього сказати, а лише просто посміхнулася, мало не заплакавши.

―  Дякую. Вдалого вам вечора. Я ще маю встигнути до матусі на кладовище, тато пообіцяв відвезти. До побачення…

І він пішов, а шокована жінка просто стояла… Раптом вона щось згадала, швидко зібралася, зачинила магазин та кудись поквапилась. «…Автобус, ні не той… дім, ні не мій… квартира, куди поділись ключі… де ж той блокнот?… не те..не те… Ось воно! Треба їхати!» – крутилися  думки  в Ліниній голові. Вона поспіхом вибігла з квартири та кудись поспішила. Сльози на очах, біль у душі, пече серце, картає себе… Будинок. Зайшла… Знайшла поверх… Кімната. Стала перед дверима та несміливо зайшла… В темній кімнаті на ліжку хтось сидів та дивився у вікно. Заплакана Ліна зробила крок, ще один, сіла навпроти… Очі  побачили старі, сухі, вузлуваті руки, що так багато зробили у своєму житті… Старенька, вицвівша зелена хустка зав’язана під підборіддя… Колись блакитні очі з надією дивилися в далечінь. Це була вона… «Мама!» – ледве прошепотіла… Старенька жіночка мовчки повернула голову, поглянула на гостю та заплакала… Сльози просто стікали по щоках залишаючись у виямках на старій шкірі… Ліна стала на коліна перед нею та прошепотіла:

―  Пробач…Пробач! Прошу! Я так давно не приходила… Цей суд забрав увесь час… Я тебе люблю! Дуже! Пробач! За своїми негараздами зовсім забула! Пробач! Прошу!

―  А я знала, що ти прийдеш… Довго ж довелося чекати… Щодня вбиралась у найкраще та чекала доньку з онуком. Дочекалась…

―  Матусю! Пробач! Спасибі, що ти є! Я помилялась, ти у мене найкраща.  Тепер я тебе заберу. Немає більше того тирана, я тепер сама з сином живу. У нас все буде добре… Пробач…

Сірий вечір змінила ніч, до будинку пристарілих під’їхало таксі… Сьогодні п’ятнадцятирічний  Вадим вперше побачив свою бабусю…

2012 р.

Я тебе зустріну…

Я тебе зустріну
На своїй дорозі,
Як зупинку “Щастя”,
Що минуть не в змозі…

Я тебе побачу
На вузькій стежині,
Де не розминутись
Нам з тобою нині…

Я твої зіниці
Пронесу крізь час
І ніякі біди
Не розлучать нас…

Я відкрила очі…
Ти – лише мій сон,
Ех, кохання мрії –
Давній моветон…

Мама так не близько…

За вікном колишуть
Зеленаві листя,
Як же мені шкода –
Мама так не близько…

Поміж нами стали
Кілометри шляху,
Але я сьогодні
Попрямую птахом.

Полечу на крилах
Щирого кохання,
Розбуджу тихенько
Свою неню зрання…

Обійму так міцно,
Щоб ніхто не зміг
Розлучить нас знову
На шляхи доріг…

Ти лиш посміхнешся,
На очах сльоза –
Донька прилетіла
До свого гнізда…

І мені не треба
Золотих доріг!
Лиш одна, що зветься:
“Батьківський поріг”…

Пам’яті дідуся…

Він був таким звичайним трактористом
Й горілку міряв зовсім не склянками,
Ішов додому часто напідпитку,
Але завжди упевнено і прямо.

Кричала жінка – «Не допомагає,
Що господарство на її плечах…»
Та потім всі образи забувала,
Як турбувавсь за донечок-дівчат.

Його дівчата… Три кохані зірочки.
Дівки-красуні на усе село,
Любив доньок, своїх весняних квіточок
Й не жалкував, що сина не було…

Роки пройшли. Нічого не змінилося.
Лише постарів, зовсім сивий став.
Юрба онуків в гості як раділося!
Такого щастя точно не чекав.

Ну і нічого, що болить спина,
Тютюн такий міцний як і колись.
Закурить та згадає молоді літа,
Коли до жінки тільки придививсь.

Його любили й поважали друзі,
Сім’я велика цінувала й берегла,
Але життя – немилосердне та жорстоке
І навіть віра не допомогла…

Стоїть гранітний пам’ятник на цвинтарі,
Навколо нього айстри зацвіли.
Він полетів небесне поле сіяти
І журавлі проводить діда потяглись…

Весна заполонила мій садок…

Весна заполонила мій садок,
Духмяний аромат  кружляє в вальсі.
Ступила я сюди непевний крок
І закрутилась в пелюстковім танці.

Медовий присмак цвіту на губах –
Все зводить з розуму й не відпускає.
Її давно гукала в гості, ждала,
І от, нарешті, вже й до мене завітала.

Люблю тебе я, весно, за красу,
За дух свободи, що прорвався в груди.
Легені дихають на повну широту,
Щасливі всі навколо мене люди.

Тебе чекала довго, мріяла, жадала,
Набрид той холод, хочеться тепла.
Повіриш, дні до квітня рахувала
І виглядала на краю села.

А ти прийшла тихенько й несподівано,
Напевно, нічки ясної спустилася з небес,
Аби вже зранку розбудить мене усмішкою
Та квітом  лісових зелених плес.

Спасибі, що даруєш усім казку
Садів квітучих і пахучих трав.
Як юна дівчина: бентежна і прекрасна,
Рожевощока й лагідна Весна.

Квіти війни

Сад стояв залитий яскравим ранковим сонцем, яке переливалося в дрібних краплинах роси, неначе у дзеркалі. В повітрі пахло свіжістю та ранковою прохолодою. Горобчики  жваво цвірінькали свої веселі історії, а десь за садом чувся неквапливий лісовий гомін…

Біла чепурна хатина,  засаджена з усіх боків мальвами, стояла на окраїні невеликого села. Маленький город впирався у лісові хащі, де завжди дзвінкоголосо співав струмок з оркестром зелених ропух. Іноді до прохолодного джерела прибігала косуля, а лісовий вухань зайчик часто навідувався поласувати солодкою морквинкою. Господарям було не шкода. Уже багато років весь цей незвичайний для інших людей світ став для них рідним.

Ледь помітно заскрипіли двері, надвір визирнув солом’яний капелюх, а вже за ним на сонячне світло вийшов маленький, сухенький срібноголовий дідусь у полотняній сорочці. Спираючись на ціпок та тихо крекчучи, він попрямував у глибину рідного саду, посіявши шлях ароматом свіжоприм’ятої зелені… Бджілки-трудівниці вже весело кружляли над білосніжним вишневим цвітом, навколо стояв приємний запах п’янкості вишневого меду… Дідусь радісно посміхнувся та поплентав далі, у саму глибину весняного саду. Крок його був на роки швидким та впевненим, бо знав, що саме сьогодні мають розквітнути Вони – її улюблені квіти, якими колись він завоював молоде серце… Дорога вийшла неочікувано довгою, час як-не-як залишив свій слід. «Ех, не ті вже роки», – промовив, шкандибаючи, але добре витоптана стежка вела далі…

І ось на непомітній межі між лісом та садком, поміж кропиви та першоцвіту, росли Вони – квіти їхнього кохання… На очі навернулася щира стареча сльоза, рука все ніяк не піднімалася  порушити цю цнотливість весни. Сюркотлива пісня птахів і такий рідний аромат весняних першоцвітів нагадали ті часи… Розчулився старий, оскільки час був ранній настільки, що лісову росу встиг потривожити лише жвавий стрибучий коник, а сонячні промені лишень граючись визирали з-за немолодої похиленої верби, то дідусь, знайшовши собі давно звалену (свідком того був густий зелений мох) осичину, переповнений почуттями, почав згадувати…

А хто сказав, що на війні кохання немає? Ви ту байку прибережіть для когось іншого, але не для нього. Чи багато побачив за свої юні 18 років звичайний сільський хлопчина? Лише встиг закінчити школу, як прогриміло по країні страшне слово «війна», скільки ж болю і жаху у ньому, скільки кривавого духу та горя… Дужий, плечистий, риси обличчя  грубі, але не кам’яні, приємні й ніжні. Кожна жилка грала силою та юнацьким запалом, тут би жити та радіти, та куди там… Пішов до армії добровольцем, прекрасно розуміючи, що загинути в бою – вища честь, а згнити в концтаборі – не для нього.

Пощастило потрапити до льотного училища, гордість била з грудей ключем: «Льотчик!, ховайтеся ворожі фріци»… Перший виліт – удача, збив ворожий «Мессер». Другий виліт – теж непогано, повернувся живим…  Справа честі перед країною стала найголовнішим у його житті. Сказати, що було важко, то нічого не сказати, але якось виживали, бо була спільна мета та ціль. Але чогось не вистачало, пустувала юнацька душа, переживання за рідних, втрата бойових товаришів утворювали ще більшу вирву в ньому.

Нарешті почалося визволення України. Як радісно було бачити рідні степи під крилом літака, жага до перемоги росла ще більше, але невідомо ніколи, яке майбутнє чекає далі… Звичайний виліт. Бойова машина стала уже зовсім рідною, неначе  зливаєшся у одне ціле, сидяче за штурвалом. Завдання зрозуміле: все наче добре, але від початку чомусь пішло не так. Незабаром після злету забарахлила рація, зв’язок з землею було втрачено, що і призвело до фатальних помилок. Діяв на свій розсуд, але, не маючи правильних орієнтирів, збився: зрозумів лише, як побачив на хвості ворожу машину Літак здригнувся від розривів, двигун чхнув і, задимівши, заглох… Виходу не мав, довелося катапультуватися на ворожу територію.

Темно. У грудях пече. Нестерпний біль охопив тіло. До тями повернув дзвінкий голос. «Отямився? Ти як, солдате? Я ж бо гадала, що й не вичухаєшся». Перед ним стояла ще зовсім юна блакитноока дівчина з довгою русявою косою. У її рисах, було щось невимовно рідне та приємне, тендітна усмішка не сходила з  дівочого обличчя.

– Тебе як величати, солдате? – радісно запитала вона.

– Ну, Михайло я – якось грубо відповів хлопець.

– Михайло, Михайло, – перекривляючи, повторила, – А я Марія, будьмо знайомі. Це чого тебе, Михайле аж сюди занесло? Тут німці навколо, а наші тільки у наступ потихеньку пориваються, так і то далеко. Чи ти розвідник? – з цікавістю запитала Марічка.

– Та ну який з мене розвідник, льотчик я, може, вітром на парашуті віднесло, не пам’ятаю зовсім.

– Еге ж. Випадково тебе знайшла. Воно вже світало, а я від наших поверталася, передачу хлопцям носила, коли дивлюсь, у повітрі куля пливе, думаю, що за диво, хіба фріци знову щось вигадали, заховалася за деревом, а воно тіки геп… − розповідаючи, Марійка яскраво розмахувала руками, показувала, як тягла його на спині, як від німців ховала, плакалась, що сварила її тітка, бо куди ж таке, у ворога під носом солдата вихожувати… Михайла чарував кожен порух її руки, смішна міміка, намагання передати усе точно як було, у цьому дитячому обличчі його дивували глибокі сумні очі, у яких чітко було видно горе та розуміння нелегкої життєвої ситуації..

Дійсно, сміливою була  юна Марічка, бо не кожному до снаги під носом у ворога виходжувати раненого бійця, ставлячи під загрозу життя не лише своє, а й тітки та сестри та, напевно, і цілого села. Говірлива цокотуха щодня навідувала знесиленого Михайла, розважала словом, відпоювала відварами, з сумом згадуючи довоєнне щасливе життя… Батько пішов на фронт відразу після початку війни, брата старшого вивезли до Німеччини, а маму, звинувативши у крадіжці жмені зерна, повісили привселюдно німці. Залишилася одна з сестричкою, мало не померли від холоду та голоду, але вчасно навідалася тітка й врятувала знесилених сестричок. Коли ж оклигала то взялася місцевим партизанам допомагати, під страхом страти та викриття щотижня носила передачі та важливі дані, поки одного разу не надибала пораненого Михайла.

Була рання весна, та й зима цього року не видалася дуже холодною, лише в січні жваво поморозило,  лютий же був на диво м’яким та теплим. Місцем нового житла Михайла стали колишні хороми корівки Лялечки, яку на початку війни нахабно забрали німці. Чи то відвари були такі сильні, чи, можливо, щире слово рятівниці допомогло, але слабкість стала повільно відступати, а глибокі рани гоїтися.

Березневих ночей, коли весна вперше дунула своїм ласкавим теплом, почав крадькома пробиратися на двір. Темними ночами сидів у компанії старезних груш, які росли у глибині великого саду. Просто сидів і дивився на зірки, мріючи, гадаючи й не розуміючи, що то за дивне почуття охоплює його душу, терзає серце… Однієї ночі, безшумно гуляючи очима по небу, запримітив обабіч хати темну постать, яка так само шукала чогось у зоряному небі, по стрункій тендітній поставі впізнав Марійку. Аби не сполохати підійшов і тоді його серце забилося в сотні раз жвавіше. Навіть у цій непроглядній темряві березневих ночей можна було побачити той запал, ту нестерпну цікавість в юних очах: вони палали від захоплення… Соромлячись, відводили погляд, але відтоді усе було не зовсім так, як раніше, немов вогонь охоплював тіло, коли їх руки торкалися, а серце билося з такою швидкістю, що мало б вискочити з грудей. Ночі на проліт вони говорили, або ж просто годинами вдивлялися в закохані очі. Щось незвідане оповило Михайлову душу, життя неначе знайшло свій сенс, вирва в середині зникла – її заповнили почуття…

Дні ставали відчутно теплішими, сонце посилало свої теплі поцілунки, радіти б, коли не війна. Михайло більше не міг ховатися від кожного шелесту й бачити небо вночі, тягнуло туди, де хлопці визволяють нашу землю, але ж тут Марічка…

Квітневий ранок… Чарівний спів перших пташин, зеленавий килимок травинок… З дитинства Михась, як називала його мама, любив природу, слідкував за кожною її зміною, усі квіти були на його рахунку, знав час кожної із трав, тому був впевнений, що сьогодні день рябчиків, чарівних тюльпанів, котрі благословило сонечко, подарувавши свої «весняночки»… Не тривожило юнака нічого: ні ворог, що розгулював під парканом,  ні холодна весняна роса, хвилювався лише, аби не прокинулася його блакитноока красуня…

Грайливий промінчик різко стрельнув в око: «Ой, чого ж то я засидівся, вже он і роса скоро спаде, потрібно поспішати». Бережливо зломивши декілька стебелин благословенної квітки, доплентав назад. «Ех-ех-ех, замріявся старий дурень, а моя красуня напевно вже й не спить, влаштував один сюрприз», – картав себе дідусь Михайло, та як міг швидко шкандибав до хати.

Рипучі двері тихо відчинилися, зазирнув та з полегшенням видихнув: «Не спізнився…». Тихесенько підійшов до ліжка, на якому спала старенька жіночка, примітно, що її зовсім не жаліло життя, бо сухеньке обличчя було рясно посічене борознами зморшок… Дідусь тихо підійшов, поцілував в чоло: «Прокидайся, моя блакитноока красуне, уже ранок, я ось тобі подарунок приніс».  Повіки бабусі  повільно відкрилися, сонце освітило яскраві блакитні, зовсім не старечі, очі. «Дивись, квіти наші з тобою, як і кожного року приніс», – стиха прошепотів старий чоловік, а на обличчі бабусі з’явилася квола, але така щира усмішка. «Багато ж ти, моя Марусенько, пережила, з війни мене дочекалася, не покинула напризволяще в тому лісі, от тепер і моя черга за тобою доглядати, тільки ти не переживай, у мене усе виходить, побуду хоч на старість справжнім господарем, бо по життю з тою роботою, усе господарство на тебе скинув. Не хвилюйся, усе у нас буде добре,  я ж тебе люблю, моя горошинко».

З блакитних очей скотилася сльоза, загубившись у борознах зморшок, неначе крапелька роси збігла з квітів, що стояли на підвіконні… квітів їхнього кохання…

Життя – тобі…

Для кохання у нас часу мало,
Для мовчання – у нас віки. 

Василь Симоненко

«…Ну квіточко, навіщо так плакати, не треба побиватися. Поглянь, яка краса за вікном, бачиш, як кружляють у повітрі тендітні сніжинки? Лишень просто задивись… А згадуєш, коли ми вперше з тобою познайомились? Нумо, згадай, тоді ще такий дощ ішов, що на переповнених дорожніх калюжах схоплювалися велетенські бульби…

Ти така маленька, тендітна, з велетенською дорожньою сумкою, стояла на зупинці, з надією чекаючи свій автобус. Була мокра й зовсім заклякла від холоду, парасолька аж провисала під потоком води, зовсім не ховаючи від неприємних крапель тих дощових сліз. Уся косметика, якою підмалювала свої чарівні, неначе весняне небо, очі, невблаганно потекла, а, по вкладеному в зачіску розпущеному волоссю, повільно стікали струмки дощової води…

Я вже й не пам’ятаю куди та для чого йшов, безтурботний студент четвертокурсник цілком задоволений своїм юнацьким життям. Дивно, але, не дивлячись на жахливу погоду, я ішов не поспішаючи, обминаючи величезні калюжі, у яких ще нещодавно любив побродити… І раптом ти… Якесь незнане чуття підказало підійти. Невидима сила оволоділа моїм тілом, а мозок вимкнула. Смішно стає, коли згадую твій здивований вираз обличчя. Зневірена в тому, що нарешті дочекаєшся свого автобуса, мокра й холодна від зливи – тебе тоді нічого не цікавило. А тут якийсь хлопчина з дурнуватою усмішкою намагається познайомитись, розумію – то був не найкращий варіант, але так підказало серце…

Золотце, ну нащо, не роби мені боляче, не плач, прошу тебе, кохана! Дивись, сніг уже ліг непевним килимком поміж деревами в парку. Зовсім як тоді, наступного дня після знайомства…

Відчував якийсь обов’язок, що вмовив тебе не чекати нещасного автобуса та повернутися до гуртожитку. Не знаю, чи то я справді гарно вмовляв, чи ти просто замерзла, але погодилася… Тому, аби підняти твій настрій у вихідні дні, запросив погуляти. Дивна була погода тієї осені. Іще вчора періщила шалена злива, а вже наступного дня сніг накрив своїм білосніжною ковдрою усе місто, перетворивши його на казкове королівство…

Ми навчалися у різних університетах, на зовсім протилежних за спеціальністю факультетах і взагалі були зовсім різними. Ти мовчазна, а я балакучий, ти сором’язлива, а я ніколи таким не був, ти примірна дівчина, а я, як то кажуть, – розбишака. Здавалося б, що спільного? Але якась невидима сила поєднала наші серця…

Зірочко, я тебе прошу, не треба більше лити сльози! Усміхнись, люба! Тебе он кличе наш блакитноокий козак. Все ніяк не можу ним намилуватися. Очі, як у тебе, такі ж блакитні, як бездонне чисте озеро, а безтурботна усмішка – моя, бо гріх не отримати таку від татуся… Що, не спить? А заспівай йому нашу пісню, думаю сподобається, якщо він в свого батька – то враз засне.

Я любив слухати твій неповторний спів. Він лився живильним потоком, чарівно доторкаючись дзвінких струн гітари… Ти писала вірші, я складав музику, і потім годинами сиділи в пустому студентському парку й співали. Тоді усі зорі на небі були нашими, солодкий аромат квіткових клумб теж був лише нашим! Усе було тільки нашим, бо то був наш час!

Ну і нічого, що був, він же залишився в наших спогадах. Кохана, не треба більше, від твоїх сліз розривається моя душа, он і козачок нервувати став. Боляче мені бачити твої страждання! Найкращі дні життя мого – це ті, котрі я провів з тобою! Я був щасливий, коли ти, немов, квіточка розгортала свої пелюстки у моїх обіймах… Закохався у тендітну, змоклу під дощем дівчину, яка лишень одним поглядом щодня примножувала палкі почуття… Моя Попелюшко…. так мріяв, щоб ти стала моєю принцесою назавжди… Я хочу, щоб ти залишилася у моїй пам’яті найяскравішою зірочкою, щоб стала моїм сонцем, котре грітиме душу завжди…

Така вже доля, нічого не повернеш, ти маєш бути гордою та пишатися своїм чоловіком, хай заздрять вороги! Благаю, не лий більше марних сліз! Не говори дурниць про марне життя! Тобі ще жити та жити! А хто продовжить нашу справу? Ти потрібна моїм побратимам, ти потрібна нашому хлопчику, ти потрібна Україні!

Чуєш, дуже прошу, отямся, не тужи, я завжди поряд, моє плече підтримки ніколи не зникне! Дуже сильно тебе люблю і буду любити завжди! Обіймай міцно нашого козарлюгу. Не плач більше, я поруч. Кохаю…

P.S. І все ж, знаєш, хочеться бути ближче до Вас. Приїжджай, забери мене до рідного міста. Моя адреса: місто Дніпропетровськ, Краснопільське кладовище, Алея героїв. «Тимчасово невстановлений захисник України» реєстр №…

Цілую. Твій янгол»

Катерина ГЛУЩЕНКО