Якось літньої, червневої пори, коли стрілки пирію та ковили вистрілили до сонця, ми з моїм татом ранком, коли на сході ще навіть не зарожевіло приїхали до древнього кургану, який спав у сивому світанковому тумані, сріблястий, немов голова старого діда, косити траву. Крапки жайворонків в небі тільки розпочинали співати свою степову, перемінливу пісню. Ранкову тишу розбудило вжикання мантачки, і ось задзвеніла коса і важка росяна трава почала лягати у тугі коси валків. Під цю музику я, сидячи біля копички сіна, мабуть задрімала, бо побачила перед собою воїна – в кольчузі та гостроверхому шоломі. На мене дивилося лице мужнього воїна, посічене в боях шрамами. «Це, мабуть, марево?» – майнуло в мене у голові. Спочатку я так і подумала, але раптом, тихо, наче шепіт трав, він заговорив до мене:
«Був я воїном великим, у полку Святослава. В багатьох боях я приймав участь. Більшу частину життя провів у боях за землю Руську, багато товаришів моїх полягло, а я все жив. Та не довго ми на місці сиділи. Скликав князь полку похід великий проти Цислія злого у Доростолі. Бої тривали довго, більше ста разів місяць змінював сонце. Скільки ж воїнів чесних полягло у ньому, скільки моїх побратимів було серед них.
Не схотів князь більше у фортеці сидіти, пішов в атаку, та не був Перун на нашому боці, бо розігралась гроза велика, не давши нам дійти до перемоги. Наступного дня Святослав почав переговори з Візантією, і задоволений вигідним для нього мирним договором, скомандував додому вертатися, до княжого столу.
Плили ми Дунаєм, Чорним морем, і Дніпро був спокійним, але коли допливли ми до порогів невдача спіткала нас. Уже перейшли ми і Будило, і Вовнізький, мали Ненаситець переходити, та мабуть, малу жертву Перуну принесли, бо нас уже в засідці чекали печеніги на чолі з Курею.
І розпочався бій нерівний, у Святослава сили майже не лишилося. І відіслав він гінців за допомогою до Києва, і я був серед них. Але не судилося мені князю допомогти, бо наздогнала мене стріла вража, і упав я поранений на землю, і стікав кров’ю на цьому кургані.
Та не для цього я прийшов до тебе, бачу у твоїх очах любов до батьківщини, тобі важлива її доля. Так передай же князю своєму, що не буде щастя і єдності від крові і чужих та своїх смертей, що не буде добра від загарбання, ні для нього, ні для людей, хай він не повторює долю Святослава…».
І раптом він зник, я розплющила очі, побачила сонечко, десь недалеко дзвеніла батькова коса. «То це був сон?» – запитала я у себе. А чому ж тоді на душі якесь дивне відчуття, наче тут є не лише я і тато, а хтось іще, але де він? Шкода, що воїна не було насправді, але я візьму до уваги його слова. Адже вони потрібні не лише мені, а і всьому народу України. І коли виросту, нікому не дам повторити помилки Святослава.
Після недовгих роздумів вирішила піднятися, допомогти татові. Встаючи, обперлася на руки, і почула щось під долонею – з цікавості розсунула траву і побачила там наконечник печенізької стріли…