Добігає кінця 7523 рік славетної історії великої країни. Країни красоти і велич якості з прадавніх часів визивали захват, і заставляли притримувати подих усіх мандрівників, яким пощастило побувати в ній.
Усі простори країни були вкриті величезними дубами, такими високими, наче казкові богатирі, стволи цих дерев не могли охопить навіть декілька людей разом.
В річках було стільки риби, що навіть якщо було кинути спис у річку, він не падав, а продовжував стирчати від великої її кількості.
На річках було стільки різноманітних птахів, що неможливо було розмовляти із-за їхнього гомону. А якщо було, не цілятись, вистрелити в гору, з неба обов’язково падало декілька птахів.
Трава в безкрайніх степах буле така висока, що з легкістю ховала вершника разом із конем.
Але найбільше захоплення визивали мешканці цієї дивної країни. Парубки такі кремезні, як величезні дуби і найгарніші в світі жінки. Жінки, які, за легендами, несли в собі краплину крові амазонок, не тільки з легкістю утримували свою родину, але, за потребою могли взятися за зброю.
Українці, що тоді називали себе русичі були добре обізнані в усіх ремеслах, і майже на 100 відсотків були письменниками. В своїх спогадах про України французький інженер Гійом Левассер де Боплан з подивом відмічав, що всі вони, навіть жебраки, носили шкіряне взуття, в той час, як їх сусіди московіти ходили в лаптях Арабський мандрівник в своїх спогадах вказував, що задовго до Кирила і Мефодія, бачив Біблію, написану руськими письменами.
Всі, хто побував в цієї країні згадував, що головною рисою характеру цього дивного народу була його любов до волі. Навіть полонені, що були захоплені в незлічених війнах жили серед корінних мешканців не як раби, а як члени родини, і через деякий час могли піти, в разі бажання, по своїм домівкам.
В 1656 році теренами України проїхав разом с патріархом Антіохійським його син Павло Халебський, який в своїх подорожніх спогадах написав, можливо, найгарніші слова про Україну «Блаженні очі наші за те, що вони бачили, блаженні вуха наші за те, що вони чули, блаженні серця наші за пережиті нами радість і захват у країні козаків».
Любі мої Українці, та що там українці – русичі, скіфи, сармати, анти – все це назва одного і того ж народу. Нашого з вами народу, наших славетних предків. Скіфом себе називав Святослав Хоробрий йдучи в похід на ворога, Все то є велика Скіфія – називали у Печерському літописі в 1097 році всю територію України на південь від Києва, Славетний Богдан Хмельницький називав себе сарматським князем, підкреслюючи свою приналежність до славетного прадавнього народу.
Де все це поділось? Куди поділась жага до свободи? Куди поділися дуби? Куди поділись усвідомлення своєї приналежності до великого народу? Куди поділась велика історія?
Хтось дуже безпорадно похазяйнував в нашій з вами державі.
В 1700 році московський цар Петро І ввів нове літочислення і без жалю викинув на звалище зайві 5 тисяч років історії народу, бо в цих роках не було жодної події, яка б мала відношення до новоствореної Росії, а заодно прихопив саму назву Русь.
Як наслідок сьогодні всі живемо в найбіднішій країні Європи, як найбідніші жебраки. Країна, яка має 70 відсотків усіх чорноземів світу не в змозі прокормить навіть сама себе. Заводи не працюють, бо нікому не потрібні їх продукція. Народ, таланти якого високо цінують усі країни світу, в своїй Батьківщині не потрібен нікому. Нафта і газ, які за Конституцією є власність народу, тому самому народу « заганяють», як іноземцям, за мировими цінами.
Як же так сталося?
Чому?
А все пояснюється дуже просто. Втративши національну свідомість ми порушили головну Божу заповідь – не став собі царем представника іншого народу. І справа тут не в тому, що такий цар поганий, просто він ніколи не буде усвідомлювати себе частиною народу, а тому без докору сумління буде грабувати країну – що зараз і відбувається. Загнавши народ за межу бідності «Володарі країни» грабують мільярдами, не нехтуючи обікрасти навіть воїнів, що захищають країну від зовнішнього ворога. По суті захищаючих їхнє ж вкрадено барахло.
Тим часом народ лежить на своїх ліжках і лише волає: що ж вони роблять, гади? Але нічого не робить сам, бо ліжка ці не з пуху і пір’я, а старанно вимощено чиюсь турботливою рукою величезними шипами і кожний рух причиняє нестерпний біль.
Проте, вставати треба. Бо ніхто за вас це не зробить – треба рятувати країну.
Любі нащадки великого народу зараз у нас можливо в останнє є шанс щось змінити. Не можете взяти в руки меча – візьміть хоча б ручку, і йдіть на вибори. Так, будуть фальсифікації, так вас знов будуть одурювати. Але всі голоси вкрасти не зможуть.
Обирайте серцем. Дивіться в очі старих «нових» кандидатів і робить вибір. Придивляйтесь, бо навіть після роботи ретушерів на ситих обличчях кандидатів чітко видно презирство і зневага до нас з вами. З гарних проваль очей на вас дивиться безодня.
Робіть же щось!!!
