Сад стояв залитий яскравим ранковим сонцем, яке переливалося в дрібних краплинах роси, неначе у дзеркалі. В повітрі пахло свіжістю та ранковою прохолодою. Горобчики жваво цвірінькали свої веселі історії, а десь за садом чувся неквапливий лісовий гомін…
Біла чепурна хатина, засаджена з усіх боків мальвами, стояла на окраїні невеликого села. Маленький город впирався у лісові хащі, де завжди дзвінкоголосо співав струмок з оркестром зелених ропух. Іноді до прохолодного джерела прибігала косуля, а лісовий вухань зайчик часто навідувався поласувати солодкою морквинкою. Господарям було не шкода. Уже багато років весь цей незвичайний для інших людей світ став для них рідним.
Ледь помітно заскрипіли двері, надвір визирнув солом’яний капелюх, а вже за ним на сонячне світло вийшов маленький, сухенький срібноголовий дідусь у полотняній сорочці. Спираючись на ціпок та тихо крекчучи, він попрямував у глибину рідного саду, посіявши шлях ароматом свіжоприм’ятої зелені… Бджілки-трудівниці вже весело кружляли над білосніжним вишневим цвітом, навколо стояв приємний запах п’янкості вишневого меду… Дідусь радісно посміхнувся та поплентав далі, у саму глибину весняного саду. Крок його був на роки швидким та впевненим, бо знав, що саме сьогодні мають розквітнути Вони – її улюблені квіти, якими колись він завоював молоде серце… Дорога вийшла неочікувано довгою, час як-не-як залишив свій слід. «Ех, не ті вже роки», – промовив, шкандибаючи, але добре витоптана стежка вела далі…
І ось на непомітній межі між лісом та садком, поміж кропиви та першоцвіту, росли Вони – квіти їхнього кохання… На очі навернулася щира стареча сльоза, рука все ніяк не піднімалася порушити цю цнотливість весни. Сюркотлива пісня птахів і такий рідний аромат весняних першоцвітів нагадали ті часи… Розчулився старий, оскільки час був ранній настільки, що лісову росу встиг потривожити лише жвавий стрибучий коник, а сонячні промені лишень граючись визирали з-за немолодої похиленої верби, то дідусь, знайшовши собі давно звалену (свідком того був густий зелений мох) осичину, переповнений почуттями, почав згадувати…
А хто сказав, що на війні кохання немає? Ви ту байку прибережіть для когось іншого, але не для нього. Чи багато побачив за свої юні 18 років звичайний сільський хлопчина? Лише встиг закінчити школу, як прогриміло по країні страшне слово «війна», скільки ж болю і жаху у ньому, скільки кривавого духу та горя… Дужий, плечистий, риси обличчя грубі, але не кам’яні, приємні й ніжні. Кожна жилка грала силою та юнацьким запалом, тут би жити та радіти, та куди там… Пішов до армії добровольцем, прекрасно розуміючи, що загинути в бою – вища честь, а згнити в концтаборі – не для нього.
Пощастило потрапити до льотного училища, гордість била з грудей ключем: «Льотчик!, ховайтеся ворожі фріци»… Перший виліт – удача, збив ворожий «Мессер». Другий виліт – теж непогано, повернувся живим… Справа честі перед країною стала найголовнішим у його житті. Сказати, що було важко, то нічого не сказати, але якось виживали, бо була спільна мета та ціль. Але чогось не вистачало, пустувала юнацька душа, переживання за рідних, втрата бойових товаришів утворювали ще більшу вирву в ньому.
Нарешті почалося визволення України. Як радісно було бачити рідні степи під крилом літака, жага до перемоги росла ще більше, але невідомо ніколи, яке майбутнє чекає далі… Звичайний виліт. Бойова машина стала уже зовсім рідною, неначе зливаєшся у одне ціле, сидяче за штурвалом. Завдання зрозуміле: все наче добре, але від початку чомусь пішло не так. Незабаром після злету забарахлила рація, зв’язок з землею було втрачено, що і призвело до фатальних помилок. Діяв на свій розсуд, але, не маючи правильних орієнтирів, збився: зрозумів лише, як побачив на хвості ворожу машину Літак здригнувся від розривів, двигун чхнув і, задимівши, заглох… Виходу не мав, довелося катапультуватися на ворожу територію.
Темно. У грудях пече. Нестерпний біль охопив тіло. До тями повернув дзвінкий голос. «Отямився? Ти як, солдате? Я ж бо гадала, що й не вичухаєшся». Перед ним стояла ще зовсім юна блакитноока дівчина з довгою русявою косою. У її рисах, було щось невимовно рідне та приємне, тендітна усмішка не сходила з дівочого обличчя.
– Тебе як величати, солдате? – радісно запитала вона.
– Ну, Михайло я – якось грубо відповів хлопець.
– Михайло, Михайло, – перекривляючи, повторила, – А я Марія, будьмо знайомі. Це чого тебе, Михайле аж сюди занесло? Тут німці навколо, а наші тільки у наступ потихеньку пориваються, так і то далеко. Чи ти розвідник? – з цікавістю запитала Марічка.
– Та ну який з мене розвідник, льотчик я, може, вітром на парашуті віднесло, не пам’ятаю зовсім.
– Еге ж. Випадково тебе знайшла. Воно вже світало, а я від наших поверталася, передачу хлопцям носила, коли дивлюсь, у повітрі куля пливе, думаю, що за диво, хіба фріци знову щось вигадали, заховалася за деревом, а воно тіки геп… − розповідаючи, Марійка яскраво розмахувала руками, показувала, як тягла його на спині, як від німців ховала, плакалась, що сварила її тітка, бо куди ж таке, у ворога під носом солдата вихожувати… Михайла чарував кожен порух її руки, смішна міміка, намагання передати усе точно як було, у цьому дитячому обличчі його дивували глибокі сумні очі, у яких чітко було видно горе та розуміння нелегкої життєвої ситуації..
Дійсно, сміливою була юна Марічка, бо не кожному до снаги під носом у ворога виходжувати раненого бійця, ставлячи під загрозу життя не лише своє, а й тітки та сестри та, напевно, і цілого села. Говірлива цокотуха щодня навідувала знесиленого Михайла, розважала словом, відпоювала відварами, з сумом згадуючи довоєнне щасливе життя… Батько пішов на фронт відразу після початку війни, брата старшого вивезли до Німеччини, а маму, звинувативши у крадіжці жмені зерна, повісили привселюдно німці. Залишилася одна з сестричкою, мало не померли від холоду та голоду, але вчасно навідалася тітка й врятувала знесилених сестричок. Коли ж оклигала то взялася місцевим партизанам допомагати, під страхом страти та викриття щотижня носила передачі та важливі дані, поки одного разу не надибала пораненого Михайла.
Була рання весна, та й зима цього року не видалася дуже холодною, лише в січні жваво поморозило, лютий же був на диво м’яким та теплим. Місцем нового житла Михайла стали колишні хороми корівки Лялечки, яку на початку війни нахабно забрали німці. Чи то відвари були такі сильні, чи, можливо, щире слово рятівниці допомогло, але слабкість стала повільно відступати, а глибокі рани гоїтися.
Березневих ночей, коли весна вперше дунула своїм ласкавим теплом, почав крадькома пробиратися на двір. Темними ночами сидів у компанії старезних груш, які росли у глибині великого саду. Просто сидів і дивився на зірки, мріючи, гадаючи й не розуміючи, що то за дивне почуття охоплює його душу, терзає серце… Однієї ночі, безшумно гуляючи очима по небу, запримітив обабіч хати темну постать, яка так само шукала чогось у зоряному небі, по стрункій тендітній поставі впізнав Марійку. Аби не сполохати підійшов і тоді його серце забилося в сотні раз жвавіше. Навіть у цій непроглядній темряві березневих ночей можна було побачити той запал, ту нестерпну цікавість в юних очах: вони палали від захоплення… Соромлячись, відводили погляд, але відтоді усе було не зовсім так, як раніше, немов вогонь охоплював тіло, коли їх руки торкалися, а серце билося з такою швидкістю, що мало б вискочити з грудей. Ночі на проліт вони говорили, або ж просто годинами вдивлялися в закохані очі. Щось незвідане оповило Михайлову душу, життя неначе знайшло свій сенс, вирва в середині зникла – її заповнили почуття…
Дні ставали відчутно теплішими, сонце посилало свої теплі поцілунки, радіти б, коли не війна. Михайло більше не міг ховатися від кожного шелесту й бачити небо вночі, тягнуло туди, де хлопці визволяють нашу землю, але ж тут Марічка…
Квітневий ранок… Чарівний спів перших пташин, зеленавий килимок травинок… З дитинства Михась, як називала його мама, любив природу, слідкував за кожною її зміною, усі квіти були на його рахунку, знав час кожної із трав, тому був впевнений, що сьогодні день рябчиків, чарівних тюльпанів, котрі благословило сонечко, подарувавши свої «весняночки»… Не тривожило юнака нічого: ні ворог, що розгулював під парканом, ні холодна весняна роса, хвилювався лише, аби не прокинулася його блакитноока красуня…
Грайливий промінчик різко стрельнув в око: «Ой, чого ж то я засидівся, вже он і роса скоро спаде, потрібно поспішати». Бережливо зломивши декілька стебелин благословенної квітки, доплентав назад. «Ех-ех-ех, замріявся старий дурень, а моя красуня напевно вже й не спить, влаштував один сюрприз», – картав себе дідусь Михайло, та як міг швидко шкандибав до хати.
Рипучі двері тихо відчинилися, зазирнув та з полегшенням видихнув: «Не спізнився…». Тихесенько підійшов до ліжка, на якому спала старенька жіночка, примітно, що її зовсім не жаліло життя, бо сухеньке обличчя було рясно посічене борознами зморшок… Дідусь тихо підійшов, поцілував в чоло: «Прокидайся, моя блакитноока красуне, уже ранок, я ось тобі подарунок приніс». Повіки бабусі повільно відкрилися, сонце освітило яскраві блакитні, зовсім не старечі, очі. «Дивись, квіти наші з тобою, як і кожного року приніс», – стиха прошепотів старий чоловік, а на обличчі бабусі з’явилася квола, але така щира усмішка. «Багато ж ти, моя Марусенько, пережила, з війни мене дочекалася, не покинула напризволяще в тому лісі, от тепер і моя черга за тобою доглядати, тільки ти не переживай, у мене усе виходить, побуду хоч на старість справжнім господарем, бо по життю з тою роботою, усе господарство на тебе скинув. Не хвилюйся, усе у нас буде добре, я ж тебе люблю, моя горошинко».
З блакитних очей скотилася сльоза, загубившись у борознах зморшок, неначе крапелька роси збігла з квітів, що стояли на підвіконні… квітів їхнього кохання…
