Блоги

Ми, своєї загибелі свідки,
При Дніпрі помремо без води,
Бо забувши і хто ми, і звідки,
Як зумієм збагнути: куди?
Б. Мозолевський

Вже кілька тисячоліть котиться дорогами історії колісниця України–Русі.

Все було за цей час. І величезні підйоми, і падіння, і навіть нетривалі періоди досить спокійного життя. Багато є чого згадати. Багато є чим пишатись. Було б лише кому…

Сьогодні, коли Україну, наче воза на поганій дорозі, кидає із краю в край, навіть не приходить у голову, що саме пращури українців запалили світ великої індійської культури, що таємничі етруски мають безпосереднє відношення до України… Що легендарні лицарі короля Артура – це звичайні сармати…

Як же так вийшло, що всі народи знайшли свою стежку і рухаються нею до своєї мети, а Україна сотні років бідкається десь по бездоріжжю, та ще й хтось старанно їй каміння на шлях підкидує?

Чи то народ такий недолугий? Так ні! Є в нього багато талановитих вчених – недарма в космічній галузі Радянського Союзу було 75% українців. Немає недостачі в героях, здатних віддати своє життя за свою вітчизну – хто не знає, що весь світ був у захваті від відваги і бойового хисту русичів–українців. Що ж до працьовитості – то про це світом взагалі ходять справжні легенди. Недарма населення України колись навіть антами називали (ant з англійської – мурашка). Хоча може, навпаки, це мурашок назвали на честь українців за схожість із землеробами, що копирсаються у землі.

Отже, справа в чомусь зовсім іншому. І це інше – повна необізнаність українців у власній історії, а, як наслідок, велика неповага до своїх великих пращурів.

Чудовим підтвердженням вищевказаного є події, що відбулися у грудні 2015 року в місті Дніпропетровськ. Патріотично налаштована спільнота святкувала чергову річницю славетного Богдана Хмельницького. Як завжди, в жодному засобі масової інформації про це не було ніякої згадки. Жоден з керманичів області чи міста навіть слова не вимовив з цього приводу. Така собі пересічна подія – подумаєш! – день народження засновника Держави!

Так би все можливо непомітно й минулося б, як би не одна чудова жіночка, справжній патріот України, голова ГО «Золота Паланка» пані Гребенюк. Саме за її ініціативою громадськістю було організоване свято в парку Богдана Хмельницького.

Були пісні, були виступи громадських діячів. Але вразило більш за все те, що майже кожен у своїй промові допускав такі собі зневажливі звороти: «Богдан Хмельницький, як би там не було…» або «…який би він не був…» та інше. Були й відверті звинувачення: віддав Україну Росії… Не мав державницького розуміння, бо не увійшов у Варшаву у 1648 році.

Почуте так вразило пані Людмилу, що вона спробувала встати на захист батька Хмеля, але марно. Громадські діячі були невгамовні.

Розходились всі з подвійним відчуттям: ніби – то вшанували, а ніби то навпаки… Чи може краще, щоб забули?

Більш за все чіпляло за серце те, що критикувати славетного Богдана взялися ті самі громадські діячі, які за місяць до того так і не спромоглися об’єднатись і піти єдиним патріотичним фронтом на вибори. Крім того, закидаючи звинувачення, спиралися на знання, отримані зі шкільних підручників радянської епохи, написані під пильним оком «старшого брата».

Історія знайшла своє несподіване продовження в лютому 2016 року на форумі патріотичних сил, де керманич «Золотої паланки» знову зробила спробу історично обґрунтувати велич постаті Богдана Хмельницького. Реакція залу була таж сама: «Все ми знаємо! Не треба нас вчити!».

А вчити треба! Хоча б навчити думати!

Ситуація, в якій опинилася Україна за часів Богдана Хмельницького була досить жахливою. З усіх боків на неї зазіхали ворожі країни. Кожна за них мала на меті заграбастати молоду гетьманську державу. І справа була не втому, що так вже всім хотілося добратися до нових земель, а в тому, що посеред Європи несподівано з’явилась країна, в якій жили вільні люди. Це був прямий виклик панській Речі Посполитій, покріпаченій Московії та рабській Туреччині (Порті). А отже вистояти самостійно Україні не було жодних шансів.

Залишилося шукати союзників. І тут було три варіанти: Московське царство, Річ Посполита та Туреччина. Богдан вибрав Московію, і саме це ставлять йому зараз у провину.

А чи є якісь докази, окрім промосковських підручників, того, що між Україною і Московією було укладено договір про об’єднання? Чи є докази того, що в 1654 році в Переяславі взагалі проводилась саме Козача рада?

Сьогодні відомо, що ніяких договорів знайти не вдалося. Найголовніший документ, укладений між двома країнами, зник! Чи таке взагалі можливо?! Дехто стверджує, що договір згорів в 1812 році під час пожежі в Кремлі. Але достеменно відомо, що договір, на вимогу запорозьких козаків, не змогли знайти задовго до нашестя Наполеона, ще в 1657 році. Та й що то за об’єднання, якщо Московії дозволялося мати на території гетьманщини лише один військовий гарнізон?

Чим закінчилася дружба з московітами, чудово відомо. Але ж чи можна звинувачувати в тому батька Хмеля? Чи могла людина, сповнена лицарського духу, подумати, що з усіх щілин полізуть «зелені чоловічки», що почнеться цілковита зрада? Крім того, зі спогадів Павла Халебського відомо, що вже в 1656 році Богдан, зрозумівши, що накоїв, вихопив шаблю і, погрожуючи нею в бік Москви, обурено вигукнув: «Я викину цього московського царишку з його трону, в мене 360 тисяч війська…». І безумовно викинув би, але не встиг.

За нього це зробив трохи згодом Іван Виговський, що вщент розбив московське військо під Конотопом. Було не тільки поновлене status quo до підписання договору з Московією, а й достеменно відомо, що московський цар навіть збирався тікати з Москви, і лише втручання цариці позбавило його всесвітньої ганьби.

Отже, помилку Богдана, якщо й вона була колись і зроблена, було остаточно виправлено. На теренах України не залишилось жодного ворожого солдата. Про союз з Московією можна було назавжди забути. Більше того, в якості союзника Виговський відверто зробив ставку на зближення з панською Польщею. Здавалося б, з того часу все в Україні піде по-іншому, але… Не ворожі московіти, а вчорашні побратими вдарили у спину. Славетний Іван Сірко замість того, щоб допомогти Виговському, пішов походом на татарські поселення у Криму. А ще через кілька місяців на Козацькій Раді було знято і самого Івана Виговського.

Не менш жалюгідно закінчилася спроба обрати в якості союзника Османську Порту. Її намагався втілити в життя через декілька років П. Дорошенко. І знову на заваді стала недолуга козацька старшина, яка по вуха посіла у заздрощах та нескінченій боротьбі за владу.

Тобто, критикуючи сьогодні Богдана Хмельницького, сучасна громадськість повинна уважніше придивитися до себе самої. Чи не такі самі горлопани під патріотичними гаслами чотириста років нищила все, що було зроблено їх великими прадідами під приводом батька Хмеля?

До речі, на сторінках спогадів Павла Халебського можна знайти відповідь на питання: чому ж українські війська не увійшли до беззахисної Варшави? Справа виявилась зовсім не у відсутності у Хмельницького державницького розуміння. Як стверджується у спогадах, Богдана було попереджено, що коли він захопить місто, то на нього війною підуть усі монархи Європи. Що ж було робити?

На закінчення не можна не сказати, що була-таки у Хмельницького ще одна, можливо найкраща альтернатива – укласти союз зі швецьким королем. І на сьогодні є докази того, що він-таки розпочав відповідні перемовини. Проте час вже був не на його боці.

Така можливість була використана майже через 60 років іншим гетьманом Іваном Мазепою. До чого вона призвела – чудово відомо.

Сьогодні, маючи за плечима знання минулих років, стає цілком зрозумілим, що комусь-таки дуже не до вподоби все, зароблене славним Хмелем. Комусь дуже хочеться, щоб його ім’я було навіки забуто. Можливо тому Держава вперто не святкує дні його народження як велике свято. Можливо саме тому у місті Дніпропетровськ біля його пам’ятнику навіть немає надпису, і дітям залишається лише гадати, що то за кремезний дядько стоїть на гранітному постаменті. А он уже з усих щілин роздаються ворожі голоси : “Сносите Хмельницкого! Начинайте с него! Чего вы с Ленина начали!!!“.

samza.dp.ua