“Пролетело детство”

 

Наше детство золотое пролетело в никуда…
И теперь ты стал дороже ценить ,детство,
Да ,любя!!!!
Детство наше озорное все нашептывает нам
Мы теперь же все взрослеем , не по дням ,а по часам..
Детство убежало ,детство возвратись!!!
Только в нашем детстве ,что думаем ,то и говорим

Только в нашем детстве.Мы ведь все равны!!!
Только в нашем детстве -“розовые сны”
Но бежит куда-то детство убегает торопясь
Вот на встречу к нам стремится юность милая-
встречать!!!
Юность милая прекрасная..
Юность ты не предсказуема!!!
Ты по прежнему -нежна!!!

На ошибки ты полна!!
Шишки мы все набиваем
И на юность все грешим
Но ведь лучше чем та юность
Ведь не будет – целый мир!!!

Юность словно тот тюльпан
цветет и дурманит..
Юность он свою этим прославляет
Да ,прекрасная пора скоро улетит, ведь!!!
И “стучит” к нам в дверь с тобой
“Странница” – та зрелость!!!
Зрелость медленно вошла
И спокойно всё нашла
разложила ведь по полкам
То ,что в юности всегда
Мы не замечали…
А вот зрелость нам привет
Шлет и нас встречает!!!
Мы ее благодарим
И удачу ей дарим!!!
Все ,что создано трудом
Говорим ,потом ,потом…
Только зрелость говорит,
.”Что не надо нам шалить”.-
Мы ведь взрослые давно
И должны встречать ее
Ох!!! как не хочется взрослеть!!!
Как нам хочется встречать рассвет!!!
Шалить ,грубить и юным просто быть..
А зрелость ,это всё потом….

Ирина Дрозд , 2016

Світе тихий, краю милий, моя Україно….

Добігає кінця 7523 рік славетної історії великої країни. Країни красоти і велич якості з прадавніх часів визивали захват, і заставляли притримувати подих усіх мандрівників, яким пощастило побувати в ній.

Усі простори країни були вкриті величезними дубами, такими високими, наче казкові богатирі, стволи цих дерев не могли охопить навіть декілька людей разом.

В річках було стільки риби, що навіть якщо було кинути спис у річку, він не падав, а продовжував стирчати від великої її кількості.

На річках було стільки різноманітних птахів, що неможливо було розмовляти із-за їхнього гомону. А якщо було, не цілятись, вистрелити в гору, з неба обов’язково падало декілька птахів.

Трава в безкрайніх степах буле така висока, що з легкістю ховала вершника разом із конем.

Але найбільше захоплення визивали мешканці цієї дивної країни. Парубки такі кремезні, як величезні дуби і найгарніші в світі жінки. Жінки, які, за легендами, несли в собі краплину крові амазонок, не тільки з легкістю утримували свою родину, але, за потребою могли взятися за зброю.

Українці, що тоді називали себе русичі були добре обізнані в усіх ремеслах, і майже на 100 відсотків були письменниками. В своїх спогадах про України французький інженер Гійом Левассер де Боплан з подивом відмічав, що всі вони, навіть жебраки, носили шкіряне взуття, в той час, як їх сусіди московіти ходили в лаптях Арабський мандрівник в своїх спогадах вказував, що задовго до Кирила і Мефодія, бачив Біблію, написану руськими письменами.

Всі, хто побував в цієї країні згадував, що головною рисою характеру цього дивного народу була його любов до волі. Навіть полонені, що були захоплені в незлічених війнах жили серед корінних мешканців не як раби, а як члени родини, і через деякий час могли піти, в разі бажання, по своїм домівкам.

В 1656 році теренами України проїхав разом с патріархом Антіохійським його син Павло Халебський, який в своїх подорожніх спогадах написав, можливо, найгарніші слова про Україну «Блаженні очі наші за те, що вони бачили, блаженні вуха наші за те, що вони чули, блаженні серця наші за пережиті нами радість і захват у країні козаків».

Любі мої Українці, та що там українці – русичі, скіфи, сармати, анти – все це назва одного і того ж народу. Нашого з вами народу, наших славетних предків. Скіфом себе називав Святослав Хоробрий йдучи в похід на ворога, Все то є велика Скіфія – називали у Печерському літописі в 1097 році всю територію України на південь від Києва, Славетний Богдан Хмельницький називав себе сарматським князем, підкреслюючи свою приналежність до славетного прадавнього народу.

Де все це поділось? Куди поділась жага до свободи? Куди поділися дуби? Куди поділись усвідомлення своєї приналежності до великого народу? Куди поділась велика історія?

Хтось дуже безпорадно похазяйнував в нашій з вами державі.

В 1700 році московський цар Петро І ввів нове літочислення і без жалю викинув на звалище зайві 5 тисяч років історії народу, бо в цих роках не було жодної події, яка б мала відношення до новоствореної Росії, а заодно прихопив саму назву Русь.

Як наслідок сьогодні всі живемо в найбіднішій країні Європи, як найбідніші жебраки. Країна, яка має 70 відсотків усіх чорноземів світу не в змозі прокормить навіть сама себе. Заводи не працюють, бо нікому не потрібні їх продукція. Народ, таланти якого високо цінують усі країни світу, в своїй Батьківщині не потрібен нікому. Нафта і газ, які за Конституцією є власність народу, тому самому народу « заганяють», як іноземцям, за мировими цінами.

Як же так сталося?

Чому?

А все пояснюється дуже просто. Втративши національну свідомість ми порушили головну Божу заповідь – не став собі царем представника іншого народу. І справа тут не в тому, що такий цар поганий, просто він ніколи не буде усвідомлювати себе частиною народу, а тому без докору сумління буде грабувати країну – що зараз і відбувається. Загнавши народ за межу бідності «Володарі країни» грабують мільярдами, не нехтуючи обікрасти навіть воїнів, що захищають країну від зовнішнього ворога. По суті захищаючих їхнє ж вкрадено барахло.

Тим часом народ лежить на своїх ліжках і лише волає: що ж вони роблять, гади? Але нічого не робить сам, бо ліжка ці не з пуху і пір’я, а старанно вимощено чиюсь турботливою рукою величезними шипами і кожний рух причиняє нестерпний біль.

Проте, вставати треба. Бо ніхто за вас це не зробить – треба рятувати країну.

Любі нащадки великого народу зараз у нас можливо в останнє є шанс щось змінити. Не можете взяти в руки меча – візьміть хоча б ручку, і йдіть на вибори. Так, будуть фальсифікації, так вас знов будуть одурювати. Але всі голоси вкрасти не зможуть.

Обирайте серцем. Дивіться в очі старих «нових» кандидатів і робить вибір. Придивляйтесь, бо навіть після роботи ретушерів на ситих обличчях кандидатів чітко видно презирство і зневага до нас з вами. З гарних проваль очей на вас дивиться безодня.

Робіть же щось!!!

“Прости меня, за, то, что я люблю…”

Прости меня за, то, что я тебя люблю
Прости за ту любовь, что есть во мне
Прости иначе не могу, я здесь
Прости, что не могу быть тебе женой!!!
Прости, что и подругой тоже..
Прости, ты меня за любовь мою
Прости, ну а дальше?
Я ничего не могу говорить
Любовь сама говорит,
за всех ведь…
Ведь любовь это “сладкий” грех
А может и твоя награда…
Любовь существует не для всех…
Любовь не у всех бывает
А, если есть любовь в тебе
Ты береги её, а то потеряешь…
Потеряешь и не найдёшь…
Не купишь ни за какие деньги
Ведь любовь таинство двух
И она ведь взаимна и желанна
Любовь заставляет всё прощать
Любовь всего дороже!!!
Цени любовь свою и береги
Ведь она может растаять…
Растаять как снег
Как будто и не было её
Береги свою любовь.
Ведь любовь – она прекрасна!!!

Ирина ДРОЗД, 2016

“Думай обо мне часами”

Думай обо мне часами
Думай обо мне годами..
Никогда не забывай!!!
Я тебя ведь долго жду
долгими ночами…
И любовь свою храню
за семью замками…
Только лишь любовь твоя
Будет в моем сердце
Только лишь костер любви
возгорится вместе…
Вместе с пылкими словами
Вместе с страстными речами…
Лишь одна любовь способна
воспламенить костер любви
Я , молю тебя родной мой,
Будь всегда со мной…
Даже в моем сне….
И не только наяву…
Я хочу тебе сказать сладкие слова:
От любви твоей кружится голова
От любви твоей сжимается в груди
О любовь твоя!!! Награда впереди!!!
Ведь чудесней в жизни нет
Чувства , ты поверь!!!
От любви своей , ты будто тот дурман
И своим дурманом дурманишь ты меня
Ты мне подарил лучшие деньки
Я ведь благодарна за часы любви
Милый мой родной
Я люблю тебя, и любовь
свою я дарю любя!!!!

Ирина Дрозд , 2016

Квіти війни

Сад стояв залитий яскравим ранковим сонцем, яке переливалося в дрібних краплинах роси, неначе у дзеркалі. В повітрі пахло свіжістю та ранковою прохолодою. Горобчики  жваво цвірінькали свої веселі історії, а десь за садом чувся неквапливий лісовий гомін…

Біла чепурна хатина,  засаджена з усіх боків мальвами, стояла на окраїні невеликого села. Маленький город впирався у лісові хащі, де завжди дзвінкоголосо співав струмок з оркестром зелених ропух. Іноді до прохолодного джерела прибігала косуля, а лісовий вухань зайчик часто навідувався поласувати солодкою морквинкою. Господарям було не шкода. Уже багато років весь цей незвичайний для інших людей світ став для них рідним.

Ледь помітно заскрипіли двері, надвір визирнув солом’яний капелюх, а вже за ним на сонячне світло вийшов маленький, сухенький срібноголовий дідусь у полотняній сорочці. Спираючись на ціпок та тихо крекчучи, він попрямував у глибину рідного саду, посіявши шлях ароматом свіжоприм’ятої зелені… Бджілки-трудівниці вже весело кружляли над білосніжним вишневим цвітом, навколо стояв приємний запах п’янкості вишневого меду… Дідусь радісно посміхнувся та поплентав далі, у саму глибину весняного саду. Крок його був на роки швидким та впевненим, бо знав, що саме сьогодні мають розквітнути Вони – її улюблені квіти, якими колись він завоював молоде серце… Дорога вийшла неочікувано довгою, час як-не-як залишив свій слід. «Ех, не ті вже роки», – промовив, шкандибаючи, але добре витоптана стежка вела далі…

І ось на непомітній межі між лісом та садком, поміж кропиви та першоцвіту, росли Вони – квіти їхнього кохання… На очі навернулася щира стареча сльоза, рука все ніяк не піднімалася  порушити цю цнотливість весни. Сюркотлива пісня птахів і такий рідний аромат весняних першоцвітів нагадали ті часи… Розчулився старий, оскільки час був ранній настільки, що лісову росу встиг потривожити лише жвавий стрибучий коник, а сонячні промені лишень граючись визирали з-за немолодої похиленої верби, то дідусь, знайшовши собі давно звалену (свідком того був густий зелений мох) осичину, переповнений почуттями, почав згадувати…

А хто сказав, що на війні кохання немає? Ви ту байку прибережіть для когось іншого, але не для нього. Чи багато побачив за свої юні 18 років звичайний сільський хлопчина? Лише встиг закінчити школу, як прогриміло по країні страшне слово «війна», скільки ж болю і жаху у ньому, скільки кривавого духу та горя… Дужий, плечистий, риси обличчя  грубі, але не кам’яні, приємні й ніжні. Кожна жилка грала силою та юнацьким запалом, тут би жити та радіти, та куди там… Пішов до армії добровольцем, прекрасно розуміючи, що загинути в бою – вища честь, а згнити в концтаборі – не для нього.

Пощастило потрапити до льотного училища, гордість била з грудей ключем: «Льотчик!, ховайтеся ворожі фріци»… Перший виліт – удача, збив ворожий «Мессер». Другий виліт – теж непогано, повернувся живим…  Справа честі перед країною стала найголовнішим у його житті. Сказати, що було важко, то нічого не сказати, але якось виживали, бо була спільна мета та ціль. Але чогось не вистачало, пустувала юнацька душа, переживання за рідних, втрата бойових товаришів утворювали ще більшу вирву в ньому.

Нарешті почалося визволення України. Як радісно було бачити рідні степи під крилом літака, жага до перемоги росла ще більше, але невідомо ніколи, яке майбутнє чекає далі… Звичайний виліт. Бойова машина стала уже зовсім рідною, неначе  зливаєшся у одне ціле, сидяче за штурвалом. Завдання зрозуміле: все наче добре, але від початку чомусь пішло не так. Незабаром після злету забарахлила рація, зв’язок з землею було втрачено, що і призвело до фатальних помилок. Діяв на свій розсуд, але, не маючи правильних орієнтирів, збився: зрозумів лише, як побачив на хвості ворожу машину Літак здригнувся від розривів, двигун чхнув і, задимівши, заглох… Виходу не мав, довелося катапультуватися на ворожу територію.

Темно. У грудях пече. Нестерпний біль охопив тіло. До тями повернув дзвінкий голос. «Отямився? Ти як, солдате? Я ж бо гадала, що й не вичухаєшся». Перед ним стояла ще зовсім юна блакитноока дівчина з довгою русявою косою. У її рисах, було щось невимовно рідне та приємне, тендітна усмішка не сходила з  дівочого обличчя.

– Тебе як величати, солдате? – радісно запитала вона.

– Ну, Михайло я – якось грубо відповів хлопець.

– Михайло, Михайло, – перекривляючи, повторила, – А я Марія, будьмо знайомі. Це чого тебе, Михайле аж сюди занесло? Тут німці навколо, а наші тільки у наступ потихеньку пориваються, так і то далеко. Чи ти розвідник? – з цікавістю запитала Марічка.

– Та ну який з мене розвідник, льотчик я, може, вітром на парашуті віднесло, не пам’ятаю зовсім.

– Еге ж. Випадково тебе знайшла. Воно вже світало, а я від наших поверталася, передачу хлопцям носила, коли дивлюсь, у повітрі куля пливе, думаю, що за диво, хіба фріци знову щось вигадали, заховалася за деревом, а воно тіки геп… − розповідаючи, Марійка яскраво розмахувала руками, показувала, як тягла його на спині, як від німців ховала, плакалась, що сварила її тітка, бо куди ж таке, у ворога під носом солдата вихожувати… Михайла чарував кожен порух її руки, смішна міміка, намагання передати усе точно як було, у цьому дитячому обличчі його дивували глибокі сумні очі, у яких чітко було видно горе та розуміння нелегкої життєвої ситуації..

Дійсно, сміливою була  юна Марічка, бо не кожному до снаги під носом у ворога виходжувати раненого бійця, ставлячи під загрозу життя не лише своє, а й тітки та сестри та, напевно, і цілого села. Говірлива цокотуха щодня навідувала знесиленого Михайла, розважала словом, відпоювала відварами, з сумом згадуючи довоєнне щасливе життя… Батько пішов на фронт відразу після початку війни, брата старшого вивезли до Німеччини, а маму, звинувативши у крадіжці жмені зерна, повісили привселюдно німці. Залишилася одна з сестричкою, мало не померли від холоду та голоду, але вчасно навідалася тітка й врятувала знесилених сестричок. Коли ж оклигала то взялася місцевим партизанам допомагати, під страхом страти та викриття щотижня носила передачі та важливі дані, поки одного разу не надибала пораненого Михайла.

Була рання весна, та й зима цього року не видалася дуже холодною, лише в січні жваво поморозило,  лютий же був на диво м’яким та теплим. Місцем нового житла Михайла стали колишні хороми корівки Лялечки, яку на початку війни нахабно забрали німці. Чи то відвари були такі сильні, чи, можливо, щире слово рятівниці допомогло, але слабкість стала повільно відступати, а глибокі рани гоїтися.

Березневих ночей, коли весна вперше дунула своїм ласкавим теплом, почав крадькома пробиратися на двір. Темними ночами сидів у компанії старезних груш, які росли у глибині великого саду. Просто сидів і дивився на зірки, мріючи, гадаючи й не розуміючи, що то за дивне почуття охоплює його душу, терзає серце… Однієї ночі, безшумно гуляючи очима по небу, запримітив обабіч хати темну постать, яка так само шукала чогось у зоряному небі, по стрункій тендітній поставі впізнав Марійку. Аби не сполохати підійшов і тоді його серце забилося в сотні раз жвавіше. Навіть у цій непроглядній темряві березневих ночей можна було побачити той запал, ту нестерпну цікавість в юних очах: вони палали від захоплення… Соромлячись, відводили погляд, але відтоді усе було не зовсім так, як раніше, немов вогонь охоплював тіло, коли їх руки торкалися, а серце билося з такою швидкістю, що мало б вискочити з грудей. Ночі на проліт вони говорили, або ж просто годинами вдивлялися в закохані очі. Щось незвідане оповило Михайлову душу, життя неначе знайшло свій сенс, вирва в середині зникла – її заповнили почуття…

Дні ставали відчутно теплішими, сонце посилало свої теплі поцілунки, радіти б, коли не війна. Михайло більше не міг ховатися від кожного шелесту й бачити небо вночі, тягнуло туди, де хлопці визволяють нашу землю, але ж тут Марічка…

Квітневий ранок… Чарівний спів перших пташин, зеленавий килимок травинок… З дитинства Михась, як називала його мама, любив природу, слідкував за кожною її зміною, усі квіти були на його рахунку, знав час кожної із трав, тому був впевнений, що сьогодні день рябчиків, чарівних тюльпанів, котрі благословило сонечко, подарувавши свої «весняночки»… Не тривожило юнака нічого: ні ворог, що розгулював під парканом,  ні холодна весняна роса, хвилювався лише, аби не прокинулася його блакитноока красуня…

Грайливий промінчик різко стрельнув в око: «Ой, чого ж то я засидівся, вже он і роса скоро спаде, потрібно поспішати». Бережливо зломивши декілька стебелин благословенної квітки, доплентав назад. «Ех-ех-ех, замріявся старий дурень, а моя красуня напевно вже й не спить, влаштував один сюрприз», – картав себе дідусь Михайло, та як міг швидко шкандибав до хати.

Рипучі двері тихо відчинилися, зазирнув та з полегшенням видихнув: «Не спізнився…». Тихесенько підійшов до ліжка, на якому спала старенька жіночка, примітно, що її зовсім не жаліло життя, бо сухеньке обличчя було рясно посічене борознами зморшок… Дідусь тихо підійшов, поцілував в чоло: «Прокидайся, моя блакитноока красуне, уже ранок, я ось тобі подарунок приніс».  Повіки бабусі  повільно відкрилися, сонце освітило яскраві блакитні, зовсім не старечі, очі. «Дивись, квіти наші з тобою, як і кожного року приніс», – стиха прошепотів старий чоловік, а на обличчі бабусі з’явилася квола, але така щира усмішка. «Багато ж ти, моя Марусенько, пережила, з війни мене дочекалася, не покинула напризволяще в тому лісі, от тепер і моя черга за тобою доглядати, тільки ти не переживай, у мене усе виходить, побуду хоч на старість справжнім господарем, бо по життю з тою роботою, усе господарство на тебе скинув. Не хвилюйся, усе у нас буде добре,  я ж тебе люблю, моя горошинко».

З блакитних очей скотилася сльоза, загубившись у борознах зморшок, неначе крапелька роси збігла з квітів, що стояли на підвіконні… квітів їхнього кохання…

“Те обличчя”

Як дуже боляче дивитись в те обличчя.
Як дуже боляче там бачить смуток той.
О ,господи скажи , скажи навіщо
Все , що трапляється зі мной..
Я інколи за всім спостерігаю
Я інколи питаю ,що і де???
Я інколи сама чогось не знаю
Не знаю , але запитую себе???
О ,господи коли усе минеться
Коли настане спокій в той душі??
Але мабуть його не буде..
Поки кипить життя моє..
Як хочеться спокійно жити далі
Не завдавати смутку ні собі..
Але життя триває..
Але життя завжди важке..
Життя комусь буває , як у казці..
А хтось чогось чекає все життя.
Я хочу попросиити усім нам щастя
Та щоб був спокій у душі твоїй…

Ірина Дрозд , 2016

“Старый альбом”

Перелистывая альбом свой старый
Я мысленно спускаюсь по годам
Где я была ребенком ,
Потом как в школу я пошла
И в детстве всё мечтала , что
взрослою я стану
и выросту скорей….
Мечтала целых 10 лет
Но годы пролетели……
Смотрю опять я свой альбом
И вижу в образе своём –
я юную девчонку
Потом опять листая я альбом….
И в памяти моей плывут года
И день за днем ,листая я теперь…
свои года , ушедшие далеко…
Вот сколько лет уже прошло
И много не вернуть…
И лиц тех теплых ,нежных взгляд
Не возвратить назад……
Уходит время торопясь
Летят года вперед
Но к сожалению моему
Их не вернуть ничуть…
Листаю снова свой альбом
Вот замужем давно
Подруги стали повзрослей
Не видно ничего….
Лишь только в памяти опять
Сверкая словно луч
Встают перед глазами вновь
ребята со двора:
Вот , Валик , Вовка и Андрей
Вот Костя , вот Сергей….
Мальчишки стали повзрослей
И семьи в них теперь….
О Боже где же это было?
как будто словно сон
Опять листаю я старый свой альбом
Обложка в старого альбома немного запылилась…..
И мысленно в альбом свой сейчас же
погрузилась….
Воспоминания мои остались
лишь в альбоме
Как хорошо мой старый друг,что
были счастливыми с тобою мы…..
Альбом мой старый прости за всё!!!
Что выросли давно мы ,
и лишь альбом хранит покой
Покой , что был со мною!!!!!

Ирина Дрозд . 2016

“Скажи по жизни пора метаться”?

Скажи по жизни пора метаться…..
Скажи , как сложно ведь с ней тягаться…
Скажи , зачем??? , тебе 
ему та жизнь дана???
Но надо же так влюбиться
Но а потом расстаться..
Зачем судьба????
нам дает встречаться???
Зачем тебе и ему
такая жизнь нужна
Вот зачем????
Скажи любить ведь прекрасно можем..
Страдать о любви и невзирая помнить..
Скажи , зачем , тебе 
милый друг любовь та дана???
А , если придется..Нам с тобой
расстаться…
Судьбе нам не дано встречаться
И мучиться в слезах любовью той..
Мой друг любовь ведь бывает страстной…
Любовь  ,словно океан бесстрашный..
Накроет и спасет любовь..
Но всё же с тобой
пора прощаться..
Любимый , желанный 
пора расстаться…
Прости меня , ты за мою любовь..
Весь мир , весь мир
против любви желанной..
восстал ,против неё прекрасной..
Прости меня  ,мой друг за мою любовь…
Любви не бывает простой , невзрачной
Она словно страна ведь странствий..
Прости , прости за мою любовь..
Но всё же , скажи она прекрасна..
Да , да она словно тот цветок..
Дурманит и не дает забыться..
Прости меня , прости меня ..моя любовь!!!!

Ирина Дрозд , 2016

“Я читаю листа”

Я читаю листа
А сліз не хватає…..
Я читаю листа
Людей не вернути!!!
Я читаю листа
Та в ворога питаю???
Навіщо все це???
Навіщо людей убивати , катувати???
Навіщо їм все це робить..
Тому що знищити вони нас бажають
Та сили не хвате у них..
У нас є та сила , що їм і не сниться
У нас є та сила – сильніша за все..
У нас є наша рідна Україна..
Що хоче свободи про все!!!
Та ворог як коршун літає над нею
Кружляє та хоче вхапить..
Ні , в проклятого крила занадто малі!!!
Не зможе він це  зробить
А всі українці стали єдині.
Єдині як отой кулак..
Здолаємо ми ворого клятого
Загине він як той шпак!!!
А ми  піднімемось!!!!,

крила       розправимо,

та полетим до небес.
Україна , вільна , свободна
буде радіти за все!!!

Ірина Дрозд , 2016

“Горькая правда”

Как много на свете прекрасных людей..
Порой ты даже их и не сыщешь..
Как много на свете прекрасных речей
Которые ты слышишь…
Ты очень часто говоришь..
Того чего не стоит..
Ведь правда горькая всегда,
которая тревожит..
Она так ранит глубоко
На то, она и правда..
Не все хотят услышать то..
Ведь , что услышать надо..
Поверьте милые друзья ,
что говорить ведь так ” нельзя ”
Но только правду…
А ,  ложь красива , я –  не спорю
Она всегда прекрасна
Но как ты не крути мой друг..
Ведь правда все же победит!
Да , люди не всегда хотят
услышать только правду..
Пусть лучше сладкая им  – ложь..
Чем горькая – та правда..

Ирина Дрозд , 2016