Світе тихий, краю милий, моя Україно….

Добігає кінця 7523 рік славетної історії великої країни. Країни красоти і велич якості з прадавніх часів визивали захват, і заставляли притримувати подих усіх мандрівників, яким пощастило побувати в ній.

Усі простори країни були вкриті величезними дубами, такими високими, наче казкові богатирі, стволи цих дерев не могли охопить навіть декілька людей разом.

В річках було стільки риби, що навіть якщо було кинути спис у річку, він не падав, а продовжував стирчати від великої її кількості.

На річках було стільки різноманітних птахів, що неможливо було розмовляти із-за їхнього гомону. А якщо було, не цілятись, вистрелити в гору, з неба обов’язково падало декілька птахів.

Трава в безкрайніх степах буле така висока, що з легкістю ховала вершника разом із конем.

Але найбільше захоплення визивали мешканці цієї дивної країни. Парубки такі кремезні, як величезні дуби і найгарніші в світі жінки. Жінки, які, за легендами, несли в собі краплину крові амазонок, не тільки з легкістю утримували свою родину, але, за потребою могли взятися за зброю.

Українці, що тоді називали себе русичі були добре обізнані в усіх ремеслах, і майже на 100 відсотків були письменниками. В своїх спогадах про України французький інженер Гійом Левассер де Боплан з подивом відмічав, що всі вони, навіть жебраки, носили шкіряне взуття, в той час, як їх сусіди московіти ходили в лаптях Арабський мандрівник в своїх спогадах вказував, що задовго до Кирила і Мефодія, бачив Біблію, написану руськими письменами.

Всі, хто побував в цієї країні згадував, що головною рисою характеру цього дивного народу була його любов до волі. Навіть полонені, що були захоплені в незлічених війнах жили серед корінних мешканців не як раби, а як члени родини, і через деякий час могли піти, в разі бажання, по своїм домівкам.

В 1656 році теренами України проїхав разом с патріархом Антіохійським його син Павло Халебський, який в своїх подорожніх спогадах написав, можливо, найгарніші слова про Україну «Блаженні очі наші за те, що вони бачили, блаженні вуха наші за те, що вони чули, блаженні серця наші за пережиті нами радість і захват у країні козаків».

Любі мої Українці, та що там українці – русичі, скіфи, сармати, анти – все це назва одного і того ж народу. Нашого з вами народу, наших славетних предків. Скіфом себе називав Святослав Хоробрий йдучи в похід на ворога, Все то є велика Скіфія – називали у Печерському літописі в 1097 році всю територію України на південь від Києва, Славетний Богдан Хмельницький називав себе сарматським князем, підкреслюючи свою приналежність до славетного прадавнього народу.

Де все це поділось? Куди поділась жага до свободи? Куди поділися дуби? Куди поділись усвідомлення своєї приналежності до великого народу? Куди поділась велика історія?

Хтось дуже безпорадно похазяйнував в нашій з вами державі.

В 1700 році московський цар Петро І ввів нове літочислення і без жалю викинув на звалище зайві 5 тисяч років історії народу, бо в цих роках не було жодної події, яка б мала відношення до новоствореної Росії, а заодно прихопив саму назву Русь.

Як наслідок сьогодні всі живемо в найбіднішій країні Європи, як найбідніші жебраки. Країна, яка має 70 відсотків усіх чорноземів світу не в змозі прокормить навіть сама себе. Заводи не працюють, бо нікому не потрібні їх продукція. Народ, таланти якого високо цінують усі країни світу, в своїй Батьківщині не потрібен нікому. Нафта і газ, які за Конституцією є власність народу, тому самому народу « заганяють», як іноземцям, за мировими цінами.

Як же так сталося?

Чому?

А все пояснюється дуже просто. Втративши національну свідомість ми порушили головну Божу заповідь – не став собі царем представника іншого народу. І справа тут не в тому, що такий цар поганий, просто він ніколи не буде усвідомлювати себе частиною народу, а тому без докору сумління буде грабувати країну – що зараз і відбувається. Загнавши народ за межу бідності «Володарі країни» грабують мільярдами, не нехтуючи обікрасти навіть воїнів, що захищають країну від зовнішнього ворога. По суті захищаючих їхнє ж вкрадено барахло.

Тим часом народ лежить на своїх ліжках і лише волає: що ж вони роблять, гади? Але нічого не робить сам, бо ліжка ці не з пуху і пір’я, а старанно вимощено чиюсь турботливою рукою величезними шипами і кожний рух причиняє нестерпний біль.

Проте, вставати треба. Бо ніхто за вас це не зробить – треба рятувати країну.

Любі нащадки великого народу зараз у нас можливо в останнє є шанс щось змінити. Не можете взяти в руки меча – візьміть хоча б ручку, і йдіть на вибори. Так, будуть фальсифікації, так вас знов будуть одурювати. Але всі голоси вкрасти не зможуть.

Обирайте серцем. Дивіться в очі старих «нових» кандидатів і робить вибір. Придивляйтесь, бо навіть після роботи ретушерів на ситих обличчях кандидатів чітко видно презирство і зневага до нас з вами. З гарних проваль очей на вас дивиться безодня.

Робіть же щось!!!

Як би ви вчились так, як треба, то мудрість би була своя

Ми, своєї загибелі свідки,
При Дніпрі помремо без води,
Бо забувши і хто ми, і звідки,
Як зумієм збагнути: куди?
Б. Мозолевський

Вже кілька тисячоліть котиться дорогами історії колісниця України–Русі.

Все було за цей час. І величезні підйоми, і падіння, і навіть нетривалі періоди досить спокійного життя. Багато є чого згадати. Багато є чим пишатись. Було б лише кому…

Сьогодні, коли Україну, наче воза на поганій дорозі, кидає із краю в край, навіть не приходить у голову, що саме пращури українців запалили світ великої індійської культури, що таємничі етруски мають безпосереднє відношення до України… Що легендарні лицарі короля Артура – це звичайні сармати…

Як же так вийшло, що всі народи знайшли свою стежку і рухаються нею до своєї мети, а Україна сотні років бідкається десь по бездоріжжю, та ще й хтось старанно їй каміння на шлях підкидує?

Чи то народ такий недолугий? Так ні! Є в нього багато талановитих вчених – недарма в космічній галузі Радянського Союзу було 75% українців. Немає недостачі в героях, здатних віддати своє життя за свою вітчизну – хто не знає, що весь світ був у захваті від відваги і бойового хисту русичів–українців. Що ж до працьовитості – то про це світом взагалі ходять справжні легенди. Недарма населення України колись навіть антами називали (ant з англійської – мурашка). Хоча може, навпаки, це мурашок назвали на честь українців за схожість із землеробами, що копирсаються у землі.

Отже, справа в чомусь зовсім іншому. І це інше – повна необізнаність українців у власній історії, а, як наслідок, велика неповага до своїх великих пращурів.

Чудовим підтвердженням вищевказаного є події, що відбулися у грудні 2015 року в місті Дніпропетровськ. Патріотично налаштована спільнота святкувала чергову річницю славетного Богдана Хмельницького. Як завжди, в жодному засобі масової інформації про це не було ніякої згадки. Жоден з керманичів області чи міста навіть слова не вимовив з цього приводу. Така собі пересічна подія – подумаєш! – день народження засновника Держави!

Так би все можливо непомітно й минулося б, як би не одна чудова жіночка, справжній патріот України, голова ГО «Золота Паланка» пані Гребенюк. Саме за її ініціативою громадськістю було організоване свято в парку Богдана Хмельницького.

Були пісні, були виступи громадських діячів. Але вразило більш за все те, що майже кожен у своїй промові допускав такі собі зневажливі звороти: «Богдан Хмельницький, як би там не було…» або «…який би він не був…» та інше. Були й відверті звинувачення: віддав Україну Росії… Не мав державницького розуміння, бо не увійшов у Варшаву у 1648 році.

Почуте так вразило пані Людмилу, що вона спробувала встати на захист батька Хмеля, але марно. Громадські діячі були невгамовні.

Розходились всі з подвійним відчуттям: ніби – то вшанували, а ніби то навпаки… Чи може краще, щоб забули?

Більш за все чіпляло за серце те, що критикувати славетного Богдана взялися ті самі громадські діячі, які за місяць до того так і не спромоглися об’єднатись і піти єдиним патріотичним фронтом на вибори. Крім того, закидаючи звинувачення, спиралися на знання, отримані зі шкільних підручників радянської епохи, написані під пильним оком «старшого брата».

Історія знайшла своє несподіване продовження в лютому 2016 року на форумі патріотичних сил, де керманич «Золотої паланки» знову зробила спробу історично обґрунтувати велич постаті Богдана Хмельницького. Реакція залу була таж сама: «Все ми знаємо! Не треба нас вчити!».

А вчити треба! Хоча б навчити думати!

Ситуація, в якій опинилася Україна за часів Богдана Хмельницького була досить жахливою. З усіх боків на неї зазіхали ворожі країни. Кожна за них мала на меті заграбастати молоду гетьманську державу. І справа була не втому, що так вже всім хотілося добратися до нових земель, а в тому, що посеред Європи несподівано з’явилась країна, в якій жили вільні люди. Це був прямий виклик панській Речі Посполитій, покріпаченій Московії та рабській Туреччині (Порті). А отже вистояти самостійно Україні не було жодних шансів.

Залишилося шукати союзників. І тут було три варіанти: Московське царство, Річ Посполита та Туреччина. Богдан вибрав Московію, і саме це ставлять йому зараз у провину.

А чи є якісь докази, окрім промосковських підручників, того, що між Україною і Московією було укладено договір про об’єднання? Чи є докази того, що в 1654 році в Переяславі взагалі проводилась саме Козача рада?

Сьогодні відомо, що ніяких договорів знайти не вдалося. Найголовніший документ, укладений між двома країнами, зник! Чи таке взагалі можливо?! Дехто стверджує, що договір згорів в 1812 році під час пожежі в Кремлі. Але достеменно відомо, що договір, на вимогу запорозьких козаків, не змогли знайти задовго до нашестя Наполеона, ще в 1657 році. Та й що то за об’єднання, якщо Московії дозволялося мати на території гетьманщини лише один військовий гарнізон?

Чим закінчилася дружба з московітами, чудово відомо. Але ж чи можна звинувачувати в тому батька Хмеля? Чи могла людина, сповнена лицарського духу, подумати, що з усіх щілин полізуть «зелені чоловічки», що почнеться цілковита зрада? Крім того, зі спогадів Павла Халебського відомо, що вже в 1656 році Богдан, зрозумівши, що накоїв, вихопив шаблю і, погрожуючи нею в бік Москви, обурено вигукнув: «Я викину цього московського царишку з його трону, в мене 360 тисяч війська…». І безумовно викинув би, але не встиг.

За нього це зробив трохи згодом Іван Виговський, що вщент розбив московське військо під Конотопом. Було не тільки поновлене status quo до підписання договору з Московією, а й достеменно відомо, що московський цар навіть збирався тікати з Москви, і лише втручання цариці позбавило його всесвітньої ганьби.

Отже, помилку Богдана, якщо й вона була колись і зроблена, було остаточно виправлено. На теренах України не залишилось жодного ворожого солдата. Про союз з Московією можна було назавжди забути. Більше того, в якості союзника Виговський відверто зробив ставку на зближення з панською Польщею. Здавалося б, з того часу все в Україні піде по-іншому, але… Не ворожі московіти, а вчорашні побратими вдарили у спину. Славетний Іван Сірко замість того, щоб допомогти Виговському, пішов походом на татарські поселення у Криму. А ще через кілька місяців на Козацькій Раді було знято і самого Івана Виговського.

Не менш жалюгідно закінчилася спроба обрати в якості союзника Османську Порту. Її намагався втілити в життя через декілька років П. Дорошенко. І знову на заваді стала недолуга козацька старшина, яка по вуха посіла у заздрощах та нескінченій боротьбі за владу.

Тобто, критикуючи сьогодні Богдана Хмельницького, сучасна громадськість повинна уважніше придивитися до себе самої. Чи не такі самі горлопани під патріотичними гаслами чотириста років нищила все, що було зроблено їх великими прадідами під приводом батька Хмеля?

До речі, на сторінках спогадів Павла Халебського можна знайти відповідь на питання: чому ж українські війська не увійшли до беззахисної Варшави? Справа виявилась зовсім не у відсутності у Хмельницького державницького розуміння. Як стверджується у спогадах, Богдана було попереджено, що коли він захопить місто, то на нього війною підуть усі монархи Європи. Що ж було робити?

На закінчення не можна не сказати, що була-таки у Хмельницького ще одна, можливо найкраща альтернатива – укласти союз зі швецьким королем. І на сьогодні є докази того, що він-таки розпочав відповідні перемовини. Проте час вже був не на його боці.

Така можливість була використана майже через 60 років іншим гетьманом Іваном Мазепою. До чого вона призвела – чудово відомо.

Сьогодні, маючи за плечима знання минулих років, стає цілком зрозумілим, що комусь-таки дуже не до вподоби все, зароблене славним Хмелем. Комусь дуже хочеться, щоб його ім’я було навіки забуто. Можливо тому Держава вперто не святкує дні його народження як велике свято. Можливо саме тому у місті Дніпропетровськ біля його пам’ятнику навіть немає надпису, і дітям залишається лише гадати, що то за кремезний дядько стоїть на гранітному постаменті. А он уже з усих щілин роздаються ворожі голоси : “Сносите Хмельницкого! Начинайте с него! Чего вы с Ленина начали!!!“.

12802845_579355142232281_1041442260040879502_n

samza.dp.ua

На войне как на войне

Иронический фельетон

Говорят, что новое – хорошо забытое старое. Всё, что можно, человечество уже придумало. И сегодня возможно только повторять сделанное, придуманное поколениями, лишь слегка модернизируя. Все сюжеты мировой литературы, как оказалось, можно свести к пяти, и все они уже давно описаны Шекспиром.

Ничуть не лучше обстоят дела и в других областях. Что ни придумай – оказывается это уже где-то, кем-то и когда-то сделано. Потому-то наверное всё чаще и чаще приходится слышать о деградации человечества и о печальных прогнозах на ближайшее будущее.

Но оказалось, время для паники далеко не настало. Есть ещё порох в пороховницах, и реально рано списывать homo sapeiens в утиль.

Как ни странно, но надежду человечеству дали не длиннобородые учёные мужи, а весьма обаятельные и симпатичные депутаты Киевского городского совета. Они первыми догадались, как можно не только остановить войска агрессора, а и захватить большую часть его территории без единого выстрела.

Ведь что делали до них? Коль на твою страну нападал враг – изволь раскошеливаться. И шли в атаку на врага танки и самолёты, произведённые на личные средства известных артистов, учёных, да и просто состоятельных людей. Шли и побеждали…

Но то ли не хватает духу у нынешних богачей, то ли денег, да только не идут нынче в бой танки, сделанные на личные средства Ахметова, не летят самолёты с надписью “Игорь Коломойский представляет”. Да что там! Если уже совсем честно, даже не тянутся к линии фронта подводы со снарядами “made in Rabinovich”.

Вот и пришло в голову киевским депутатам решить проблему со свойственными молодости остроумием и напором: направить в зону АТО киоски, демонтированные со столичных улиц.

Можно только гадать, что подтолкнуло депутатов к такой гениальной идее. Но ведь попробуйте представить, в какое изумление впадёт танковая колонна агрессора, когда посреди поля, вместо знаменитой стены, на которую угрохано несметное количество бюджетных деньжищ, вдруг наткнётся на намертво стоящий киоск с надписью “Шаурма” или павильон “Живое пиво”. Атака захлебнётся! А ароматный дымок и белозубая улыбка в окошке окончательно дезоганизует противника, и он бросится наутёк. Останется только преследовать врага по пятам, что тоже ничего державе стоить не будет, если заранее пообещать первым добежавшим до Москвы предпринимателям разрешить поставить торговые киоски не где-нибудь, а на Красной Площади. В таком случае предприниматели всё сделают сами, и армии даже не придётся трогаться с места.

Вот что такое настоящий государственный подход и настоящая любовь к Родине. Ведь если бы не гениальная идея, пришлось бы депутатам Киевского горсовета жертвовать чем-то своим кровным. Танки, конечно, за свои никто бы делать не стал. Самим зарплаты еле хватает, а без большой зарплаты ни депутат, ни уж тем более министр работать никак не могут. Не сталевары чай! Не отдавать же в АТО свои персональные машины, в самом деле! Жалко!

А так и карман полон, и враг разбит, и от предпринимателей наконец-то избавились.

**********

Р.S. Все фамилии, упомянутые в фельетоне, не имеют к реальным людям никакого отношения.

Все совпадения случайны.

Заранее просим Президента соседней державы не считать фельетон объявлением войны.

maketkrpl[1]