Вторгнення очима більшовицької пропаганди: “правильний” українець з червоною зіркою проганяє “неправильного” синьо-жовтого
“Новітня” російська стратегія гібридної війни – це бездарно реалізований плагіат тактичних схем більшовицького вторгнення до України 100-річної давності
Попри поширене ставлення громадськості і військових спеціалістів до “гібридної війни”, як до новітнього і небаченого раніше способу ведення бойових дій, історики не бачать у ній нічого нового і сенсаційного. Адже нинішнє російське вторгнення чітко і прямолінійно копіює тактичні схеми, за допомогою яких радянська Росія намагалась знищити українську державність у 1917-1920 роках, і які директор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович назвав “більшовицькою війною”.
Із тих часів лише дещо змінились лозунги: умовно кажучи, нинішній кремлівський режим замість класового підходу застосував расовий – замість “допомоги пролетаріату” і “світової революції” він насаджує “рускій мір” і “захищає російськомовних”.
Але сучасний пропагандистський супровід вторгнення (“ісконнорусскій” Крим та “Новоросія”) теж не новий – просто мавпований із ще ранішої, добільшовицької епохи російської історії. Тут усе дуже просто: всі агресивні війни московської держави завжди обґрунтовувались “поверненням іконно російських” і “сакральних” земель, а в крайньому випадку – ставали “допомогою” черговим “єдинокровним” чи “єдиновірним братам”.
Центр Києва у 1918-му (фото із повітряної кулі). У центрі – Думська площа (нинішній Майдан Незалежності), ще із будівлею Міської Думи
Таким чином можна було обґрунтувати будь-що: загарбання наддніпрянської України (бо це ж “Малоросія”), князівства Литовського (“Білорусії”), Галичини (“Червоної Русі”), Польщі (“брати-слов’яни”) чи навіть Константинополя (“сакральний Другий Рим” і “джерело православ’я”). Найпікантніше у цій плеяді виглядає один із останніх колоніальних проектів імперії Романових – загарбання китайських Маньчжурії та Сіньцзяну під претекстом “повернення ісконної Желторосії”. На її тлі нинішні вигадки про “Новоросію” виглядають майже пристойно.
Плагіат і оригінал
Як ми бачимо, паралелі вимальовуються не те що схематичні, а навіть текстуальні. У цьому контексті істориків особливо тішить назва путінської партії – “Єдіная Росія”. Агресор із таким іменем в українській історії уже був: так називався потужний бронепоїзд армії Денікіна. Він став основною ударною силою білогвардійців у спробі придушити повстання Нестора Махна і захопити українську Катеринославщину (нинішню Дніпропетровщину). Паралель тут для імперців доволі песимістична: повстанці протаранили і підірвали російського броньованого монстра навантаженим вибухівкою паровозом-брандером і безповоротно вивели його з ладу, та й денікінський тил зрештою повністю розвалили.
Бронепоїзд “Єдіная Россія” – ще цілий
Основні тактичні схеми тодішньої і нинішньої війни також співпадають до деталей. Начальник Генштабу ЗС РФ генерал армії Валерій Герасимов на конференції в Академії військових наук в січні 2013 року (ще до вторгнення до Криму та на Донбас) з пафосом першовідкривача описав кремлівську тактику так: “Акцент змістився на використання політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних і інших невійськових заходів поряд із застосуванням протестного потенціалу місцевого населення. Все це повинно супроводжуватися прихованими військовими операціями – наприклад, методами інформаційної війни і задіянням спецназу”.
Безпосереднє вторгнення російських військ (як це було в Грузії, під Іловайськом і Дебальцевим) він припускав у вигляді крайнього і остаточного заходу: “Відкрите використання сили, часто під прикриттям миротворчої діяльності і посередництва у вирішенні кризи, має застосовуватися на фінальній стадії, як правило, щоб домогтися повної перемоги у війні”.
Український мітинг у Києві, листопад 1917
Очевидно, що зараз в Україні російські агресори працюють саме за цією “методичкою” начебто новітньої і небаченої “гібридної” війни. Однак, попри нову назву, у 1917-1918 ми бачимо “ті ж яйця, тільки в профіль”. Тоді теж перша спроба захоплення влади була здійснена засобом “протестного потенціалу” та “прихованих військових операцій”. Тоді синхронно із жовтневим переворотом 1917-го у Петрограді, Київський більшовицький комітет на чолі із Юрієм П’ятаковим спробував здійснити серію “захоплень ОДА” в Україні силами своєї агентури і збаламучених мас робітників та солдатів. Однак оскільки на той момент йшлося про протистояння між трьома силами – військами Тимчасового уряду, червоними та Українською центральною радою – вони не сприйняли українців серйозно і зосередились на протистоянні із представниками федерального уряду. Це дозволило УЦР зіграти роль “мудрої мавпи”, яка спостерігає за боєм двох тигрів – і, зрештою, нейтралізувати обох. Запізніла спроба штурму вже українського Києва силами збільшовичених солдатів під проводом Євгенії Бош була безкровно зупинена 1-м українським корпусом генерала Павла Скоропадського – солдатів роззброїли, організаторів затримали.
Наступним кроком стала спроба змусити українську владу до потрібних кроків силами проросійського лобі у представницьких органах – чи за висловом Герасимова, комплексом “політичних, економічних, інформаційних заходів”. Для цього більшовики ініціювали Всеукраїнський з’їзд рад, який за задумом мав би проголосити Радянську владу, віддати Росії частину повноважень, пустити червоні війська на свою територію тощо – така собі бета-версія “Харківських угод” Януковича, тільки в набагато жорсткішій формі.
Українські добровольці зразка 1917-го: учасники з’їзду Вільного козацтва
Однак все знову пішло не так: з’їзд підтримав Раду, а не “Совєти”, і погрозливий ультиматум Раднаркому від 4 грудня 1917-го року не змусив українців скоритися. А там, серед іншого, Ленін і Троцький прямо пригрозили Центральній Раді “гібридною війною”: “Як українці, ви можете будувати у себе життя, як ви захочете. Але ми простягнемо братню руку українським робітникам”. Тобто, ви, звичайно, можете спробувати, але у нас дуже довгі “братні руки”. Нагадаємо, нинішній кремлівський верховода Путін теж із впертістю маніяка безперервно твердить про свої “братні” почуття до українців.
“Російські відпускники” зразка 1917-го
Оскільки перші дві схеми не спрацювали, Росія вдалась до третьої – “гібридного вторгнення”, метою якого, за Герасимовим, було “домогтися повної перемоги у війні”. До Харкова увійшли російські війська “Південного революційного фронту” під проводом Володимира Антонова (який цілком за гібридною логікою додав до свого прізвища дівоче прізвище матері Овсієнко). За тією ж логікою у Харкові було деклароване створення альтернативної Української народної республіки – “Українська народна республіка рад” (УНРР), із своїм гібридним прапором – червоним із синьо-жовтою вставкою, і псевдоурядом – “народним секретаріатом”.
Варіанти прапорів “гібридної УНР” (УНСР – “Украинская народная советская республика”)
Безпосереднє командування трьома арміями російських “відпускників”, які зрештою з важкими боями захопили майже всю лівобережну Україну разом із Києвом, здійснював колишній офіцер імперської армії Михайло Муравйов. Його солдати не вдавали з себе “миротворців” чи “посередників”, а використали інший добре знайомий нам спосіб камуфляжу: оголосили себе “місцевими шахтарями і трактористами” та “армією УНРР”. Однак попри чистки архівів і тотальну засекреченість злочинних дій більшовицької влади, радянські документи зберегли багато свідчень справжньої сутності військ вторгнення.
Гібридна преса: газета уряду УНР та її більшовицький “клон”
Наприклад, Муравйова обурило призначення “головнокомандувачем військ УНРР” сина українського письменника Михайла Коцюбинського, Юрія. Тоді у “народному комісаріаті” йому пояснили, що призначення має “формальний характер” і має на меті “уникнути звинувачень у завоюванні великоросійськими військами України”. Згодом Антонов на допиті у Москві свідчив: “Я вказував у відповідях Муравйову на необхідність строгої узгодженості його дій з діями радянської влади на Україні (в телеграмах не можна було точніше вказати на необхідність уникнути вказівок на великоросійський характер наших військ)”.
Також красномовно описав тодішніх “ополченців” тогочасний “народний секретар освіти УНРР” Володимир Затонський: “Він [Муравйов] і його солдати ставились до Києва, як до завойованого краю. В Києві творились жахіття. Знаходили у людей білети, написані українською мовою, і розстрілювали їх. На цьому ґрунті у “Українського секретаріату” виникали тертя з Муравйовим… Просили вгамувати солдатів, які розперезались внаслідок того, що воєнно-революційний комітет не мав на них впливу, так як загони Муравйова вважали себе великоросійськими військами”. Нагадаємо, після окупації радянськими військами Києва від безжального і хаотичного терору протягом кількох перших днів загинули від 3-х до 6-ти тисяч киян.
Конвоювання затриманих (Іван Владіміров, із серії “Революція з натури”, 1917)
І це теж дуже характерний момент: гібридна війна в силу своєї апріорної незаконності неухильно підштовхує виконавців до воєнних злочинів. І більшовицькі розправи у Києві та путінські обстріли Маріуполя чи Волновахи є не випадковостями, а неухильною логікою історії, за якою усі ці злочини кояться, а потім раніше чи пізніше стають відомими.
Ось як описував свої “подвиги” сам Муравйов: “Я наказав артилерії бити по висотних і багатих палацах, по церквах і попах… Я спалив великий будинок Грушевського, і він протягом трьох діб палав яскравим полум’ям”. Або ще яскравіше свідчення з його звіту Москві: “Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу … [Центральна Рада] просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами. Сотні генералів, а може й тисячі, були безжалісно вбиті… Так ми мстилися. Ми могли зупинити гнів помсти, проте ми не робили цього, тому що наше гасло – бути нещадними”.
Артилерія Муравйова у Маріїнському парку Києва, 1918
Все сказане – один із найменш досліджених злочинів більшовицьких “відпускників”. Після двох днів невдалих штурмів станції Київ-Волинський і мостів через Дніпро, Муравйов першим в Громадянській війні застосував отруйні гази, та ще й проти густозаселеного міста. Із документальних свідчень залишилось тільки це зведення Муравйова – його армія згодом була розсіяна контрнаступом українських і німецьких військ, а можливі очевидці спогадів не залишили – більшовики ж зрештою перемогли і пам’ятати таке було небезпечно.
Набагато краще задокументований інший аналогічний злочин червоної Москви – застосування отруйних газів проти цивільного населення Тамбовщини, яка повстала проти більшовицького панування у 1920-1921 роках. Виконавець злочину – армія майбутнього радянського маршала Михайла Тухачевського – розгромлена не була, і її документація, зокрема і про гази та концтабори для повстанців, чудово збереглись. Також ці злочини об’єднує одна спільна постать – очільника “Українського фронту” та Повноважної комісії Всеросійського центрвиконкому Антонова-Овсієнка, слід якого принаймні у другому злочині підтверджений документально.
Газова атака Червоної армії (з балонів випускають іприт, коли вітер дме у бік ворога)
“Українські ДРГ” столітньої давності
Обидві ці війни – тодішня і нинішня гібридні – дають нам і згадані раніше текстуальні паралелі. Так, за свідченнями очевидців разом з російськими червоноармійцями до Харкова у грудні 1917-го в’їхав броньовик з плакатом “Смерть українцям”. Цей “мотиватор” військ начебто “української радянської республіки” зняли тільки через тиждень за наполяганням небагатьох комуністів місцевого походження. Зараз ми бачимо той самий заклик у різних варіаціях на окупованому Донбасі.
Ще одна паралель – ініціаторам гібридної війни свідки не потрібні, тому раніше чи пізніше їх усувають. Муравйова убили у 1918-му, Тухачевського, П’ятакова, Коцюбинського – у 1937-му, а Антонова-Овсієнка – у 1938-му. Нинішні ж путінські генерали і дипломати мруть менш драматично і без зовнішніх ефектів, але так само систематично.
Доля дрібних виконавців гібридної війни 1917-го і нинішніх “командирів ополченців” теж до болю ідентична. Так як нині “українські ДРГ” винищують усіляких “Бетменів”, “Моторол” та “Гіві” на Донбасі, так їх “трафляла нагла смерть” і на початку століття. Згадати хоча б отруєння “петлюрівськими агентами” комбрига Василя Боженка, “снайперську кулю” в спину комдиву Василю Щорсу, та самогубство екс-“народного секретаря внутрішніх справ УНСР” Євгенії Бош.
Антонов-Овсієнко (другий зліва) із командирами “армії Радянської УНР”. У центрі – Василь Боженко
Попри тимчасову поразку від об’єднаних українсько-німецьких військ на початку 1918 року, гібридні війни Росії на цьому не закінчились і навіть не припинились. Тимчасово будучи не в змозі загарбати Україну усю одразу, Москва почала множити на її теренах такі собі бета-версії майбутніх “ДНР/ЛНР”. Тоді вони існували під виглядом Донецько-Криворізької, Одеської та Таврійської радянських республік. Паралельно такими ж “гібридними” способами велись війни проти країн Балтії – але там кількість сторін часом зростала до 4-5, які теж у протистоянні одні з одними переймали більшовицькі методи .
Не варто також забувати ще про одного ентузіаста прихованих загарбань, “захисника німецькомовних” і розширювача “німецького світу” Адольфа Гітлера. Адже за його планом замість Другої світової у вересні 1939 року у Польщі мало розпочатись “народне повстання німецькомовних ополченців” та інших противників “варшавської хунти”, на допомогу яким мали прийти гітлерівські та сталінські “миротворці та посередники”. Як бачимо, Путіну є з кого брати приклад. Тільки йому було б краще дожити до свого Нюрнберга…
Іван ДЕРЕЙКО
dsnews.ua
