Пізня осінь.. На деревах тривожно тріпочуться останні листочки, що один за одним в тихому вальсі падають на землю, мов прощальні сльози осені… Тьмяно-зелена трава покрита памороззю, десь далеко в небі чується клекіт останніх перелітних птахів. Люди не раді життю, адже – будень, треба на роботу…Усі як сірі ворони зла та непривітні, закутані з ніг до голови щоденними клопотами та турботами, кудись летять, в голові свої проблеми, думки про гроші та сім’ю…
Сьогодні Ліна була в піднесеному настрої як ніколи. Під ритмічний стукіт підборів вона поспішала на роботу. Це була її перша робота, перший робочий день. Вперше на роботу, а їй уже 37… «Нарешті! Я сама керую своїм життям, ніхто мені не указ. Нарешті! Ми не разом, і він більше не закриватиме мене в квартирі не дозволяючи працювати… Нічого, у мене є мій Вадик, мій синок, разом ми проживемо, хай не в такому достатку, як раніше, але ж вільні та щасливі… Так, я все правильно зробила…» ― крутилися думки у Ліниній голові. Минуле ніяк не відпускало…
Аж ось і маленький магазинчик з вивіскою «Квіти». «Привіт, любий, тепер я твоя господиня, – говорила щаслива Ліна, – тепер ти годуватимеш мене… Ех, шкода, що відсуджених грошей вистачило лише на тебе…». Це був справжній квітковий рай: ромашки, троянди, нарциси – всі квіти, які тільки можна, заполонили невеличку кімнату, вони неначе посміхалися, радіючи, що до них прийшли, дарували чарівні парфуми своїй господині…
Того дня було малолюдно, адже кіоск новий, ще невідомий, лише закохані юнаки заходили за недорогими трояндами… Минув день, вечір став полонити містечко, Ліна трохи засмученою стала збиратися додому… Аж раптом задзвенів дзвоник на вхідних дверях, і в приміщення несміливо зайшов хлопчик років восьми, доглянутий, але одягнений наспіх, тяжко дихав, наче звідкись поспішав. Хлопчина невпевнено стопив крок в магазин, дивлячись на Ліну великими блакитними очима.
― Ну взагалі-то я вже зачиняюсь. – промовила вона.
― Я Вас прошу, будь ласка, я повинен встигнути до темна.
― Добре, не переймайся, я не поспішаю. Які квіти тобі треба?
― Розумієте, тут така справа, мені потрібен букет для мами.
― О, для мами! Чудово! Напевно в мами день народження?
― Не зовсім… День народження у мене… Я хочу…
― Ой молодець! Це так чудово подякувати мамі за те, що дала життя. – весело заговорила продавчиня.
― Так.. Я хочу подякувати маму за це, і за те, що віддала своє життя за моє… Розумієте, коли я з’явився на світ, мама раптом дуже захворіла, а я разом з нею… Мене янгол-охоронець зберіг, а мама…. вона стала зіронькою в небі… Знаєте, а сьогодні вона буде світити яскравіше, я кожного року за цим спостерігаю – то мене матуся з днем народження вітає… Це тато мені так розповів. Він у мене хороший, найкращий! Але у друзів є мами, а у мене ні. Я її навіть не бачив ніколи, лише на фотографії… Дайте мені будь ласка десять найкращих рожевих троян, тато говорив, що вона їх любила…
Ліна просто мовчала: сльози на очах, клубок в горлі не давав говорити, груди стиснуло якесь дивне відчуття… Якось вдалося зібрати букет та назвати ціну. Хлопчик простягнув кілька пожмаканих купюр:
― Цього вистачить? Їх мені бабуся сьогодні подарувала.
Сума була більшою, ніж він заплатив , але господиня не змогла цього сказати, а лише просто посміхнулася, мало не заплакавши.
― Дякую. Вдалого вам вечора. Я ще маю встигнути до матусі на кладовище, тато пообіцяв відвезти. До побачення…
І він пішов, а шокована жінка просто стояла… Раптом вона щось згадала, швидко зібралася, зачинила магазин та кудись поквапилась. «…Автобус, ні не той… дім, ні не мій… квартира, куди поділись ключі… де ж той блокнот?… не те..не те… Ось воно! Треба їхати!» – крутилися думки в Ліниній голові. Вона поспіхом вибігла з квартири та кудись поспішила. Сльози на очах, біль у душі, пече серце, картає себе… Будинок. Зайшла… Знайшла поверх… Кімната. Стала перед дверима та несміливо зайшла… В темній кімнаті на ліжку хтось сидів та дивився у вікно. Заплакана Ліна зробила крок, ще один, сіла навпроти… Очі побачили старі, сухі, вузлуваті руки, що так багато зробили у своєму житті… Старенька, вицвівша зелена хустка зав’язана під підборіддя… Колись блакитні очі з надією дивилися в далечінь. Це була вона… «Мама!» – ледве прошепотіла… Старенька жіночка мовчки повернула голову, поглянула на гостю та заплакала… Сльози просто стікали по щоках залишаючись у виямках на старій шкірі… Ліна стала на коліна перед нею та прошепотіла:
― Пробач…Пробач! Прошу! Я так давно не приходила… Цей суд забрав увесь час… Я тебе люблю! Дуже! Пробач! За своїми негараздами зовсім забула! Пробач! Прошу!
― А я знала, що ти прийдеш… Довго ж довелося чекати… Щодня вбиралась у найкраще та чекала доньку з онуком. Дочекалась…
― Матусю! Пробач! Спасибі, що ти є! Я помилялась, ти у мене найкраща. Тепер я тебе заберу. Немає більше того тирана, я тепер сама з сином живу. У нас все буде добре… Пробач…
Сірий вечір змінила ніч, до будинку пристарілих під’їхало таксі… Сьогодні п’ятнадцятирічний Вадим вперше побачив свою бабусю…
2012 р.
